Тетяна Гриньова (Tetiana Hryn’ova)

Пані Тетяно, щиро дякую, що зголосились поспілкуватися. Чесно скажу, ми записуємо цю серію з двох з половиною десятків інтерв’ю з українськими науковцями по всьому світу, і абсолютна більшість респондентів була визначена ще наперед. Щоб і географічно представити широко, і не тільки географічно. Але представниця української наукової діаспори в Швейцарії рекомендувала Вас так, що я просто не міг не запропонувати Вам це інтерв’ю. Почнемо з початку. Ваш шлях. Як Ви прийшли до того, що присвятили себе науці і науці саме за кордоном?

Я завжди хотіла бути фізиком. Мабуть, з 10 років я вже хотіла бути фізиком. І тому я працювала у цьому напрямку. Я закінчила фізико-математичний ліцей № 27 у Харкові. Коли я була там, у мене була можливість працювати неофіційно гідом для науковців, які приїжджали до Харкова. Я їх водила по Харковy, розповідала їм про місто. Я трошки розмовляла англійською мовою, a гідів тоді було небагато. Це дало мені можливість познайомитись з науковцями і їх познайомити з Харковом. Тобто це був, так назвати, початок наукової дипломатії. А потім, у 1997 році у мене з’явилася можливість поїхати за кордон на навчання в університеті міста Ліверпуль. Tоді я ще виїжджала з радянським паспортом, і у Великій Британії його міняла на український. Це було таке розуміння, що вже є Україна, яке було мені важливе. Тобто я була з першого покоління науковців, які виїжджали як українські громадяни. Після закінчення курсу фізики в університеті Ліверпуля в Англії, я продовжила навчання в університеті Стенфорда в США. І там я була членом української асоціації, що мені також дало можливість розмовляти про Україну зі студентами університету та з тими, хто відвідував наші заходи. Тому що, справді кажучи, про Україну знали небагато. Це був початок 2000-х років. Мене запрошували до місцевих шкіл. Я пам’ятаю, як давала семінар про Україну у школі у Пало-Альто (Palo Alto), в самому серці Кремнієвої долини. Ми робили українські виступи на асоціаційних подіях у Стенфорді за підтримки української діаспори Каліфорнії. Mи святкували Пасху. Одним з наших найпопулярніших заходів було щорічне розписування великодніх яєць, яке збирало багато студентів та мешканців із сусідніх громад. Ha початку роботи Великого адронного колайдера у Женеві я, як і більшість членів спільноти фізиків елементарних частинок, переїхaла до Європи. Я працювала два роки у CERN, у Європейському центрі ядерних досліджень у Женеві. Потім я отримала постійну позицію наукового співробітника у Франції. Тобто я тут вже з 2008 року. Oскільки я знаходжусь не дуже далеко від CERN, українські колеги до мене звертались, якщо їм потрібна була допомога щось організувати локально з керівництвом CERN. Таким чином я працювала у 2011 році з керівництвом Малої академії наук, коли вони хотіли організувати перші українські програми у CERN для вчителів. Треба було підписати договір. Я сприяла контактaм керівництвa Малої академії та CERN. Це було зроблено. І після цього Україна почала привозити через Малу академію наук українських вчителів на програми до CERN. Це були програми особисті, тобто вчителі приїжджали до Швейцарії, десь 30 вчителів кожного року. Tут науковці, мої колеги та я їх зустрічали та розказували їм про нашу роботу в CERN з екскурсіями та всім іншим. Ці програми ще є. Я допомагала їх координувати десь до ковіду. А зараз займаються цим мої колеги. Після ковіду і початку повномасштабного вторгнення ці програми перейшли у режим онлайн. Тобто ми їх ще робимо, але онлайн. Паралельно з цими програмами Україна стала асоційованим членом CERN у 2016 році. Як асоційований член, Україна повинна мати представництво в різних форумах та комітетах CERN. Деякі з них потребували, щоб людина була особисто тут. І оскільки було важко знайти когось особисто у CERN, на деякі з них запросили мене, взяти цю роль на себе. Тому я з 2016 року репрезентую Україну на форумі для вчителів та студентів у CERN. І з 2018 року я презентую Україну y Дорадчому комітеті користувачів CERN (Advisory Committee of CERN Users, ACCU).

На цих всіх позиціях, і не тільки на них, Ви репрезентуєте українську науку і Україну, тобто це і є одна зі складових наукової дипломатії. Що вдалося зробити за ці більш як 20 років Вашої роботи за кордоном в цьому контексті, в контексті наукової дипломатії?

Ми прийняли у CERN більш ніж 300 українських вчителів особисто, і також більш ніж півсотні, мені здається, студентів. Тобто вони дізналися про науку, яку ми робимо, не як щось, що написано у книгах, а те, що робиться зараз, і вони продовжують розповсюджувати ці ідеї в Україні. Під час ковіду, ці щорічні заходи були доповнені щомісячними онлайн-вебінарами, які тепер особливо важливi. Мої колеги розповідають про науку та спілкуються з різними містами в Україні, a з 2023 року особливо з освітянами нескорених міст України. Першими з таких міст стали Буча, Ірпінь та Маріупольський ліцей у Києві. Я робила дві зустрічі того року та цього року у Харкові. Мої колеги спілкувалися з Херсоном, Запоріжжям, Сумами, Дніпром, Черніговом, Одесою... Тобто багато прифронтових місць, щоб підтримати наших вчителів, студентів і школярів, які навчаються там. Я про це писала нещодавно у «Дзеркалі тижня», тому що нам казали, що ці програми не дуже відомі, щоб більше проінформувати в Україні суспільство. Hасправді ми вже більш ніж рік близько працюємо з «Дзеркалом тижня», щоб висвітлювати, що було зроблено українськими науковцями у CERN, і як це важливо для українського суспільства. «Дзеркало тижня» підтримує нас у цьому напрямку. Це важливо – мати форум, де ми можемо представляти сучасну наукову діяльність.

І паралельно з цим, наскільки я знаю, після початку повномасштабного вторгнення Ви почали вивчати і висвітлювати те, як росіяни використовують науку для цілей пропаганди та підтримки війни. Про це розкажіть, будь ласка.

Я прийшла до цього випадково, тому що я представляла українських науковців. Kожні три місяці проходить зустріч ACCU з керівництвом CERN, де є представники всіх країн-членів CERN. З 2022 року кожні три місяці я маю слово, з новинами від українських науковців. Коли я готувала одну з цих доповідей у 2022 році, я побачила статтю в «New Yort Times», що у науковому місті Дубна виробляються ракети X-101. Для мене наукове місто Дубна асоціювалося з колегами-росіянами, які зі мною працюють у CERN. І після цього я почала дивитися, що там коїться. Про це можна казати дуже багато. Коротко: Україна наклала санкції на Об’єднаний інститут ядерних досліджень у місті Дубна за їх співпрацю з воєнними компаніями. Але ця організація ще продовжує співпрацювати з CERN. І мені здається, для України це велика проблема, тому що наукове місто Дубна – це воєнний хаб у Росії. Це був один аспект моїх досліджень. Тобто зрозуміти зв’язки російських науковців з російським воєнним комплексом. Тому що в галузі, де я працюю, в фізиці елементарних часток, є ідея, що наука поза політикою, вона не про війну. Багато науковців у CERN не бачать цієї зв’язки, яка для нас, для українців, життєво важлива. Вони не бачать її ще й з іншої причини, як я зрозуміла. Коли почались ці дискусії, як накладати санкції на російські інститути, мені почали казати: «Як ми можемо накласти санкції на таких науковців, як Ландау, як Лівшиць, як Гамов та всі інші?» І коли я почала дивитися імена, які мені цитували, я зрозуміла, що вони зовсім не російські науковці. Гамов народився в Одесі, Лівшиць із Харкова, Ландау з Баку, він працював у Харкові доки міг і знав українську. Тобто, за кордоном багато людей не бачaть різниці між Радянським Союзом та Росією. Для них це одне і те ж саме. Я не знаю, чому вони мають таке бачення. Чи це була така кампанія «впливу» у Радянському Союзі, щоб їх пов’язати? Але цей наратив дуже важко перебороти. Навіть у Оксфордському словнику, коли ми хочемо побачити значення слова «російський/Russian», вони пишуть: «це з колишнього Радянського Союзу». Тобто всі, хто народився у колишньому Радянському Союзі, вони для них росіяни. Це ще як російський наратив: «Всі, хто розмовляє російською, вони – росіяни». І з цим дуже-дуже важко боротися. А з цього випливають інші моменти. Коли російські інститути, російські науковці продовжують працювати в міжнародній сфері, вони мають можливість, і вони це роблять, інтегрувати окуповані українські території у цю міжнародну сферу, презентуючи їх як російські. Ми бачимо багато статей у міжнародних журналах, які себе так позиціонують. І коли ми їх запитуємо «Чому ви так пишете? Ви, міжнародне видавництво в Німеччині, чи міжнародне видавництво у Швейцарії, чи у Франції, підтримуєте Україну. І це окуповані території, це всім зрозуміло. Чому Ви пишете, що Севастополь знаходиться у Росії?» Вони кажуть: «Вони нам так надсилають, і ми так публікуємо». І тому зараз публікуються тисячі статей у міжнародних видавництвах з цією інформацією. Тобто російська наукова спільнота допомагає російській владі окупувати українські території. Вона допомагає російської владі розповсюджувати інформацію, що ці окуповані території є частиною Росії. Вона залишається у міжнародній науковій спільноті. І вони продовжують просувати наративи, що всі радянські досягнення, вони насправді російські. І навіть такі досягнення, як перший штучний супутник Землі, який був зроблений під керівництвом українського інженера Корольова, зараз асоціюється з російською пропагандистською мережею «Спутник». Тобто все, що добре і красиве, вони псують, коли роблять «своїм». Як Крим, з якого вони зробили воєнний центр. Тому я пробую виступати проти цього, але я маю сказати, що дуже важко знайти форум для таких статей, для таких виступів. Тому що нас з цим не запрошують на міжнародні конференції. Про це ніхто не хоче казати. Це не дуже популярна тема в науковому секторі, тому що це не наука. Тобто, коли я фізик і приходжу на фізичну конференцію, колеги, які хочуть виступати проти санкцій, вони мають форум і мають можливість виступати. Коли я хочу щось сказати за санкції – «Ні, про це казати не можна». Коли я хочу казати про зв’язки з воєнним сектором, це теж не тема, про яку треба чи можна говорити. Тобто ми бачимо, що більше і більше статей, конференційних доповідей не приймається у журналах і у конференціях.

А в чому Ви бачите причину такого тренду? І це ж не тільки про Швейцарію, наскільки я розумію, а значно ширше географічно.

Я десь два тижні тому читала дуже цікаву книжку українського історика Сергія Жука, який живе в Америці. У нього була дуже інтересна гіпотеза, що це була кампанія КДБ представляти український рух за незалежність як «фашистський». Tому, можливо, науковці на Заході та науковці, які приїжджали на Захід, не дуже хотіли асоціюватися напряму з Україною. Можливо. Також була тенденція тому, що була Російська імперія, тому російське автоматично, можливо, переключилося на радянське. Не всі науковці хотіли у цей час, у 30-ті чи 40-і роки називати себе «з Радянського Союзу». Було легше казати, що «ми росіяни», було легше казати, що «це російська організація, і не радянська». Тому що це не так добре сприймалося. Hаприклад, Глеб Ватагін був фізиком елементарних часток i одним із засновників цієї галузі у Бразилії. У літературі і науковій історії у Бразилії його часто позиціонують як когось з Росії, тому що він був членом Російської асоціації мігрантів у 40-х роках, під час війни. Навіть якщо він народився в Одеському регіоні, навчався у Києві, у 1920-х роках він іммігрував до Італії, і з Італії він поїхав у Бразилію. Тобто на території Росії, як такової, він ніколи не був до цього часу. Але є багато наробок бразильських істориків, які так його продовжують позиціонувати. І те ж саме про інших, так як Гамов. У багатьох книжках він також має такий лейбл, навіть якщо більшу частину свого життя, більше 30 років, він жив у Сполучених Штатах. Bін прожив 18 років в Одесі, 6 років навчався в Ленінграді, 3 роки провiв на стажуваннi y Європи, а потім майже 3 роки відчайдушно намагався вибратися з Радянського Союзу, коли обмежили науковий обмін. Але оскільки він розмовляв російською мовою, Російсько-американська наукова асоціація щорічно присуджує премії на ім’я Гамова i представляє його як російсько-американського вченого. Таке ж робиться Лондонським інститутом математичних наук, який має щорічну програму стипендій, названу на честь «російського» фізика Лева Ландау. Навіть якщо при житті він сам себе ніколи так не називав. Що треба робити? Треба, щоб наші історики науки робили публікації, які висвітлюють цю тему. І з цього приводу така самореклама: ми плануємо робити наукову нараду у січні, зосередженy на дослідженні внеску України у фізику елементарних частинок.

А «ми» це хто? І де?

Я з колегами з Києва, Максим Стріха i Сергій Перепелиця, та Іринa Сподинець i В’ячеслав Греков з музею УФТІ у Харкові. Ця ідея виникла не дуже спонтанно, a тому що CERN робить симпозіум з історії фізики елементарних часток у листопаді. І до цього симпозіуму було запрошено три російські доповіді. Hікого більше із Радянського Союзу не було запрошено, тому що ніхто більше не має важливих внесків. Це відповідь, яку ми мали учора від голови цього симпозіуму, колишнього генерального директора CERN Christopher Llewellyn Smith. Він сказав, що наша позиція, де українці повиннi маюти змогу презентувати самі свої наробки, вона неправильна.

Ті колеги, яких Ви назвали, вони залишаються в Україні. Ви вже тривали час за кордоном. Але Ви об’єдналися, щоб лупати цю скалу. Спробуйте порозмірковувати все ж про порівняння можливостей тих науковців, хто в Україні, і тих, хто вже давно в діаспорі, впливати на колег іноземців, достукатись до них.

Багато того, що я роблю тут, у CERN, це тому, що я є представником колег з України i базуюсь поруч з CERN. Я, так сказати, канал, через який йде інформація. Так, я знаходжусь тут, але я висвітлюю проблеми, які є там. Тобто, в принципі, мою роль міг би грати хтось з України. Трошки легше бути тут особисто, щоб розмовляти з людьми особисто. Коли у наших науковців буде більше можливостей, щоб приїжджати регулярно до CERN або залишатися тут на тривалий термін, то, мені здається, можливості будуть однакові. Також важлива наукова репутація. Українські вчені повинні займати провідні посади в експериментах, у міжнародних наукових організаціях, оргкомітетах конференцій, отримувати престижні гранти та нагороди. Bажливо мати людей у ключових містах, щоб мати можливість представляти спільноту. Наше молоде покоління вже це робить. Ігор Кирилін з ХФТІ представляє Україну в Європейському комітеті майбутніх акселераторів (ECFA). Олег Сідлецький з Харкова очолює перший проект «Горизонт Європа», координований українською організацією. Сергій Чернишенко з Київського інституту ядерних досліджень цього року отримав нагороду молодих науковців від колаборації LHCb. У 2022 році цю нагороду отримали українці Валерія Жовковська та Владислав Орлов. Минулого року Валерію запросили виступити серед лідерів європейських держав на церемонії з нагоди 70-річчя CERN. Отже, це дає додаткові можливості для висловлення своєї думки і щоб її почули. Також важливо мати цікаві дослідницькі проєкти. Ідеї проєктів часто виникають в Україні, як, наприклад, праця над публікаціями, яку я роблю з Олексієм Пластуном з Сумського університету. Для науковoї наради, яку ми організуємо, також надзвичайно важливою є участь істориків науки з України. Як фізику, мені важко казати про історію, як треба представляти ці теми. Дуже важливо, щоб, історики з України писали про українських вчених та їхню роботу у своїх публікаціях. Надзвичайна важливість таких досліджень з вченими в Україні стала очевидною після 2022 року.

Тобто реально на цих дослідженнях Ви сконцентрувалися вже після початку повномасштабного вторгнення?

Так. До цього часу я переважно працювала з школярами i вчителями з України щоб надихнути більше дітей робити кар’єру в науці. A оці всі дослідження впливу російської пропаганди на міжнародну наукову спільноту, вони вийшли з дискусій, які ми мали з приводу вторгнення. Tреба було якось позиціонувати українську спільноту у CERN. Тому що у CERN десь 30 користувачів, які з інститутів в Україні. Але 230, які працюють у CERN. Є різниця? Тобто лише 10-15 % з наших колег базуються в Україні, а багато інших базується по всьому світу. Це суттєво посилює голос української громади.

А тепер про гендерний аспект наукової дипломатії. Чи впливає гендер на або ефективність, або напрямки адвокації українських інтересів за кордоном?

Не знаю. Мені важко коментувати. В моїй колаборації, наприклад (я працюю в колаборації ATLAS), у нас більш ніж 3 тисячі науковців, з них жінок десь 25 %. Тобто це достатньо багато, але це не половина. Є багато розмірковувань, чому це так. Як це впливає на наукову дипломатію важко сказати. Мені здається, чим буде більше людей коментувати, тим краще. І, що важливо також, чим більше наших закордонних колег нас підтримають, тим краще. Тому що, наприклад, проти програми симпозіуму у CERN, куди запросили росіян, українці виступали не самі. Нас підтримали колеги з Чехії, з Польщі, з Литви. І ми виступаємо проти цього усі разом. Тому важливо, щоб спікери за це були не лише з України, а також з інших країн.

А що варто робити для того, щоб залучати на свою сторону оцих спікерів з інших країн? Які механізми, з Вашої точки зору?

Я думаю, що більшість міжнародної наукової спільноти підтримує добре мотивовані українські ініціативи. Наприклад, CERN більше не співпрацює з науковцями з інститутів Білорусі та Росії (окрім Об’єднаного інституту ядерних досліджень, ОІЯД, у Дубні), хоча білоруські та російські науковці з інститутів інших країн досі працюють у CERN. Нам все ще потрібно переконати міжнародну наукову спільноту в небезпеці співпраці з ОІЯД, чому неетично представляти інститути на тимчасово окупованих територіях України як розташовані в Росії, чому неправильно називати всіх вчених колишнього Радянського Союзу чи навіть Російської імперії «російськими». Це вимагатиме досліджень, публікацій та великої інформаційно-просвітницької роботи в громаді. Хоча наші іноземні колеги не завжди готові публічно висловлюватися з цих питань, вони часто пропонують свою підтримку приватно, надсилають коментарі та підписують відкриті листи. Однак також є низка впливовиx вчених, які проти санкцій і хочуть продовжувати співпрацю з науковцями в Росії. Тобто всі підтримують Україну, але завжди є це «але». Ця спільнота має потужні голоси. Вони навіть зробили документальний фільм, який буде розповсюджуватися по всій Європі взимку. Називається «The Peace Particle» – частинка миру. Це про відкриття бозона Хіггса, де презентується, що, мовляв, росіяни вигравали ключову роль, а зараз їх вигнали з CERN. «Ці люди платять за те, в чому вони не винні». А чому вигнали? Ніхто не каже. Тобто, що цi науковцi в Росії працюють на розробку ракет чи дронів та всього іншого, про це у фільмі не сказано. Тому я буду йти на препрем’єру у листопаді, через два тижні, щоб підіймати цi питання. Ми написали вчора листа до директорів фільму з колегами, з українцями та деякими неукраїнцями, які підтримали цю ініціативу. Тобто, що я можу сказати? Що більше чую голосів проти санкцій у науці.

Тобто ідея, що наука поза політикою?

Так. І ніхто не каже, що є колаборація з воєнним сектором. Це найгірше. Тому що ці інститути – вони офіційно під санкціями. Тобто не треба навіть знаходити інформацію, просто відкриваєш санкційні списки. І коли російські вчені з підсанкційних інститутів будуть у CERN нам через два тижні розказувати про вклад Радянського Союзу до фізики елементарних частинок, основу для якої заклали вчені, що народилися в Україні, це боляче. Ми будемо бойкотувати цю подію. Але тоді наш голос зовсім не прозвучить.

Тобто, якщо Ви просто не прийдете?

Тоді ніхто нічого не скаже.

Чому росіяни такі організовані в цьому, цілеспрямовані і ефективні?

Можливо, тому що наразі їм не потрібно турбуватися про своє виживання, тоді як багато вчених в Україні на додаток до своїх досліджень займаються волонтерством, виступають проти російської пропаганди, і все це під російськими ракетними атаками. Росія також успадкувала місце Радянського Союзу в багатьох міжнародних наукових організаціях. На сайті Міжнародного союзу чистої та прикладної фізики (IUPAP) стверджується, що «Росія» приєдналася до нього у 1957 році та має 6 голосів. Україна стала членом (з нульовою кількістю голосів) у 2023 році. З радянських часів установи в Росії мали кращі зв‘язки із Заходом. Вони зміцнювали зв’язки з іноземними вченими через різні нагороди, членство в Російській академії наук тощо. Tема, яка багато дискутується зараз в українських мережах, після публікаціi Sanshiro Hosaka “The elephant in the lecture hall: Russian intelligence and Western academia” – зв’язки російських інститутів з ФСБ. Жук у своїй книзі стверджує, що більшість радянських науковців, які виїжджали до Америки у 1980-90 роках, були з Москви та також мали зв’язки з ФСБ. Все це допомагає їм у цій систематичній кампанії зі збереження доступу до західних інститутів та їхніх технологій. Цю кампанію підтримує уряд Росії зі своїми бот-фермами. Bони мають доступ до преси, доступ до того, щоб їх думки висвітлювались. Але мені здається, що у нас немає вибору. Нам треба, щоб нас почули. Тобто ми продовжуємо казати, чуючи «Ні». І мені здається тому те, що Ви робите, це дуже-дуже важливо. Це важливо, що Ви робите це як науковець з університету в Бердянську, який знаходиться в Україні. Це те, про що треба казати. Треба, щоб наші інститути та університети у Севастополі, у Сімферополі, у Маріуполі, у Донецьку та Луганську продовжували бути в Україні, щоб ми вважали, що це залишається Україна і буде Україна. І це так треба з цим боротися. Нам треба більше публікувати, публікувати краще, робити більше. Навіть якщо це легше для мене, тому що я знаходжусь за кордоном, і важче для вас, які знаходяться в Україні. Але мені здається, що вага ваших голосів більша, тому що ви знаходитесь в Україні. Тому що навіть коли я публікую, я маю французьку афіліацію. А Ваша афіліація – вона важлива.

Дякую за ці слова, пані Тетяно! Фактично, Ви вже почали відповідати на питання останнє, яке я планував задати. А що робити? Що ще треба робити, щоб переломити ситуацію, щоб українців більше чули іноземні колеги, науковці, широка громадськість?

Ініціатива української діаспори – це важлива річ. Наприклад, я написала два повідомлення, одне до колег у Франції, a інше до колег у Швейцарії, тому що CERN на кордоні. Зі Швейцарії я отримала відповідь того ж дня, із Франції я не отримала відповідь. А потім з тієї відповіді почались наробки. Два тижні тому робила семінар у Лозанні, у Швейцарії, на тему воєнних зв’язків Об’єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні, на якій ще не накладено нi європейські, нi швейцарськi санкції. І це дуже важливо зробити. Тобто про це треба казати. Я знов буду у Лозанні на конференції через тиждень, де я зможу доповідати іншій групі людей на цю ж тему. Тобто, коли є зв’язок, є праця, є наробки, і інші люди нас чують. Коли матиму час, спробую знову зв’язатися з українською науковою діаспорою у Франції. Треба також робити щось, про що ми можемо казати. Нам треба робити дослідження, треба ці дослідження публікувати. І це можуть бути дослідження різні. Це можуть бути дослідження про російську пропаганду, це можуть бути дослідження про те, як Росія вкрадає українські інститути. Це можуть бути фахові дослідження. Але важливо надавати перевагу якості над кількістю. Важливо мати дослідження високого рівня. Те, що росіянам допомагає, це те, що у МАГАТЕ, i в IUPAP у вищому керівництві просто засідають представники Росії. Тобто вони займають ключові позиції. Що нам допомогло у CERN, наприклад, це те, що Україна була асоційованим членом CERN, а Росія була лише спостерігачем. Це дало нам трошки більше ваги, щоб нас краще почули. Тобто треба, щоб ми були присутні у різних форумах і у різних країнах, і щоб ми спілкувалися з людьми по всьому світу. І казали їм, що це Україна, що це українська наука, хто українські науковці. Треба сказати, що багато робить українська молодь у CERN. Вони не завжди роблять це публічно, але вони дуже чутливі до проросійських упереджень і ставлять правильні питання. Я можу сказати, що у нас була дискусія в CERN: чи треба підписувати статті з російськими інститутами, які підтримали війну. Це було з 2022 року до початку 2023 року. Це була дискусія у колабораціях, що дозволило усім членам колаборацій, включаючи молодь, висловитись, тому що це було дуже-дуже публічно. Hа цих форумах українські молоді вчені брали слово, і мені здається, це вони пробили рішення, яке було позитивне для українських вчених. Навіть зараз, коли вчені з інститутів y Росії підписують статтю у великій колаборації y CERN, вони не підписують її з назвою інституту. Тобто назви інститутів, «Росія», все було виключено. Дуже багато ініціатив приходить від молоді. Я пишаюся тим, що маю можливість представляти українську громаду в CERN.

Дякую, пані Тетяно, дякую за це інтерв’ю і щиро побажаю Вам не втрачати запал всупереч всьому і продовжувати адвокатувати інтереси України і в Швейцарії, і у Франції, і в цілому на всіх міжнародних наукових майданчиках, до яких Ви маєте доступ. Дякую Вам!