Роман Селянчин (Roman Selyanchyn)

Пане Романе, дякую, що погодилися, ціную Вашу скромність, коли Ви сказали, що, звичайно, готові поспілкуватись, але не відносите себе до топових вчених і досягнення в просуванні інтересів України в Японії теж у Вас скромні. Але... Ви фігуруєте (і з цього почалась моя зацікавленість Вашою діяльністю) як відповідальний за освітній та науковий аспект роботи Української асоціації префектури Фукуока, UAFukuoka в Японії. І Ви вже, наскільки я знаю, з 2008 року працюєте саме в цій країні. Тому почнемо спочатку. Як Ви прийшли в науку і як Ви опинились в Японії?

Дякую, Ігор, за запрошення, взагалі за цю розмову. Сподіваюся, вона дійсно буде мати якусь цінність. Мене звати Роман Селянчин, я родом з Ужгорода Закарпатської області в Україні. Як зайшов в науку? Я був хорошим студентом в Ужгородському національному університеті, вступив на фізичний факультет в 1997 році і завершив бакалавра, потім магістра, у 2002 році остаточно випустився. Дипломи були обидва з відзнакою, тобто вже мені хотілося продовжувати. Тоді, якщо пам’ятаєте 1997 рік – 2002, економічно була не дуже сприятлива ситуація. І взагалі перспективи працювати після фізичного факультету було дуже мало. Тепер вже в нас на Закарпатті є багато фабрик, навіть японських, наприклад, є крупні заводи, Ядзакі, які займаються електроначинкою автомобілів, всякими такими приборами. І такі компанії тепер працевлаштовують випускників фізичного факультету, зокрема. Багато хто туди йде із студентів. Але в той час цього ще не було. І тому я бачив… Я, мабуть, хотів продовжувати в аспірантурі навчатися. Була така можливість. Ну, звичайно, хороший студент, професори запрошували. Тоді, звичайно, я погодився, бо тоді не було інших практично варіантів. Але мене, в принципі, це цікавило. Я влаштувався на якусь невеличку зарплату інженером в університеті. І паралельно вчився в аспірантурі. Тоді ще, не знаю, як тепер, але в аспірантурі студенти отримували стипендію, тобто фактично це був мій заробіток на той час. Невеликий, правда, треба було думати про всякі сторонні заробітки. Але склалося так, що це фізика, наука така, що… Може бути, звичайно, теоретична фізика, і я був на відділенні теоретичної фізики, де фактично, багато хто каже, може вистачати зошита і ручки, і книжки, щоб робити якісь теорії. Але я не думаю, що я був дуже придатний до цього. А експериментальної фізики, звичайно, було взагалі тоді дуже мало. Ресурсів було мало, економічно було важко. Все було на строгому обліку. Мало хто міг собі дозволити займатися експериментальною фізикою в Ужгороді. Отже, я був на відділенні теоретичної фізики і я займався моделюванням якихось елементарних частинок. Тобто це була фізика високих енергій або фізика елементарних частинок. І мій керівник, він тоді завідував комп’ютерним центром, це був один з найперших інтернет-центрів на Закарпатті, тобто перший провайдер насправді був в Ужгородському національному університеті, я в ньому працював, і мій науковий керівник був одночасно керівником цього також центру. І в нас були комп’ютери якісь, моя робота тоді стосувалася моделювання. Моделювання елементарних частинок, фізики високих енергій. В нього були колаборації з європейськими країнами. І ось фактично я вчився в аспірантурі, відучився три роки. Але, на жаль, до захисту так справа і не дійшла. Тоді все якось так було бюрократизовано, потрібно було все оформляти, якось захисти через столицю, через Київ. Словом, потрібні були ресурси. Я був з бідної сім’ї, батько токар на заводі, мама також на заводі працювала, Ужгородприлад називався завод, не знаю, чи він ще існує тепер на Закарпатті. І якось в мене руки не дійшли до захисту дисертації з фізики саме в Ужгороді. Таким чином, я аспірантуру завершив, але без захисту. Все нормально, тоді був такий варіант, що не обов’язково було захищати дисертацію. А після того, це був 2005-2006 рік, я залишився все ж таки в університеті, але перейшов у медицину. Тоді у нас був в Ужгороді центр з клінічних досліджень. І чому, власне, я туди перейшов? Тому що я володів англійською мовою, я вчився в спецшколі в Ужгороді і добре володів англійською мовою. А коли робиш міжнародні клінічні дослідження, то вся документація на англійській мові. І їм потрібно було людину, яка може читати, яка може спілкуватися, яка може комунікувати з спонсорами досліджень, з фармацевтичними компаніями, з іншими університетами, читати документацію і заповнювати документацію. Таким чином я попав туди. Позиція називалася study coordinator або координатор клінічних досліджень. Тобто я був не медик, але так глибоко попав у медичну тему... Це теж наукова, власне, робота, тому що коли дослідження завершується, то відбувається публікація результатів, аналіз статистичний. Але, звичайно, ми були працівники низької ланки, і я був координатором при Центрі онкологічних клінічних досліджень. Це був 2005 рік, три роки я там пропрацював, все було добре, все було гарно. Більш-менш тоді вже починала формуватися законодавча база, ми всі були на контрактах з цими компаніями, тобто все було: і хороші зарплати, і все. Але тоді мій знайомий, який був в Японії дослідником, закинув мені таку ідею, що каже: «Чи не знаєш ти когось, хто би міг приїхати в Японію попрацювати на рік, тому що в Японії не вистачає робочих рук?» Це тоді не вистачало і тепер не вистачає з кожним роком все більше і більше. І ось таким чином. Чому я прийняв рішення приїхати в Японію? Я тоді думав, що це тимчасово, що я лише на один рік приїду. Тому що випав фактично унікальний шанс попасти в країну, в яку взагалі тоді, ще в 2008-2007 роках, ніхто навіть і не думав, що може бути така можливість. Тоді інтернету не було як такого, треба було авіаквиток, їхати в Київ на поїзді, щоб купити в якійсь туристичній агенції. Словом, все було дуже складно. І я вирішив, що, мабуть, це шанс, і таким чином я попав в Японію.

Але робота то по науці чи ні?

Робота, звичайно, по науці, в університеті, в лабораторії, але на позиції part-time job. Це такий асистент-дослідник, research assistant. Незважаючи на диплом, на це все. Звичайно, в мене не було диплома PhD або кандидата наук. Але цього було достатньо, і вони були готові брати практично будь-кого, навіть без великого досвіду. А в мене досвід був, мене людина знала. Але лабораторія була не фізичного напрямку, а хімічного. Займалася полімерами, сенсорами, нанотехнологіями всякого різного виду, наночастинками, надтонкими плівками. І фактично я тоді почав трошки вникати в хімію поверхні, в хімію розчинів, сенсорів. Почав вчитися і, власне, допомагати в лабораторії. І так сталося, що я приїхав з наміром залишитися на один рік, працювати один рік і повернутися. А мені професор через тиждень чи два каже: «А чому б тобі, Роман, не податися до нас на PhD?» Вчитися в аспірантурі знову. Це був 2008 рік. Мені вже було 28 років. 28 років – це вже дуже пізно для початку. Але в Японії тут і не такі студенти є. Є і 30-річні, що починають і пізніше. Я сказав: «Чому б ні?» Японія – гарна країна, було цікаво, спочатку було дуже цікаво. Думаю: це шанс, лишаюся на три роки. І таким чином я залишився на PhD, який розпочався фактично десь через три-чотири місяці, як я приїхав. Я тоді перейшов в аспірантуру із позиції цього тимчасового дослідника. А за трьома роками вже пішли і інші. Спочатку постдок, як роблять часто в науці. За постдоком ще один постдок, а потім по кар’єрі пішло та і поїхало. Зараз я фактично працюю в іншому університеті, це університет Кюшю, це найбільший університет у префектурі Фукуока. Префектура Фукуока – це одна з найуспішніших економічно префектур південного острова Японії, який називається Кюшю. Найбільше місто тут. І університет один з найсильніших. Входить в групу із семи колишніх імператорських університетів Японії. Наш один із них. І працюю на Department of Applied Chemistry. Це прикладна хімія. Це дослідження, але водночас при’язаний до так званого Platform for Inter- and Transdisciplinary Energy Research. Тобто така об’єднуюча платформа в університеті, що займається організацією, координацією досліджень, всього, що стосується енергії: вироблення енергії, перетворення енергії, передачі енергії. Ми намагаємося зв’язувати дослідників нашого університету між собою, які працюють відносно в різних сферах, і робити такі міждисциплінарні дослідження в цій сфері, щоб як скоріше Японію рухати в напрямку sustainable energy future, тобто сталого розвитку згідно цілей, які встановила ООН, зменшувати викиди вуглецевого газу і рухатися більш до відновлювальних видів енергії. Не залежати, зокрема, від викопного палива, яке Японія ще до війни багато купувала в Росії.

Ви розповіли про наукову сторону Вашого перебування в Японії. Я подивився українські ЗМІ, закарпатські ЗМІ за цей час, які згадують Вас. І час від часу Ваша мала батьківщина про Вас публікувала, інтерв’ю з Вами, написали, що Ви переклали дитячу японську книжку. Тобто, зв’язок з Україною Ви не втрачали, вивчали японську. Розкажіть про цю сторону Вашого життя-буття там. Тобто про зв’язок з Україною.

Звичайно, Японія це така країна, де асимілюватися дуже важко. Дуже важко знайти друзів, дуже важко знайти собі якесь ком’юніті, якусь громаду, в якій би ти відчував себе так, як ти відчуваєш себе вдома. Тому, звичайно, по приїзду в Японію робота була тут, але думки і життя було в Україні. Ну а тоді так вийшло… Тепер це вже не так. Нічого в цьому особливого нема, що хтось в Японії. Але тоді я жартував, що я заробітчанин. Із Закарпаття дуже багато заробітчан там в Словакію, в Польщу, в Чехію їздили. І я жартував, що я заробітчанин в Японії. Такий, власне, як багато інших закарпатців були до того. В часи, особливо, коли економічно було дуже важко. Це було в студентські часи. Я писав блог про своє життя в Японії. Друзям подобалося. Були гарні відгуки. Їм було це всім цікаво. Це все було таке диковинне. А як це так? А що ж це так? Буквально все, що тоді я тут зустрів в Японії з Ужгорода, з міста, в якому живе 100 тисяч людей. Не столиця, нічого. Тобто я попав в зовсім інший світ. Тепер це вже легко сісти, подивитися кілька відео на YouTube, і Ви будете мати хороше враження, що ж таке Японія, а яке тут життя, які тут люди, які в них звички і таке інше. А мову я почав вчити також дуже швидко. Я зрозумів, що без мови тут буде дуже сумно і одиноко. Тому я почав вчити мову, але мені вдалося присвятити багато цьому часу вже коли я був в аспірантурі на третьому курсі. На першому, на другому взагалі не було часу, тому що професор був дуже строгий. В Японії було таке, що тут взагалі працюють в університеті дуже довго і набагато серйозніше, ніж в часи, коли я поїхав з України. Якщо в Україні ми з університету в 5 годин всі вже пішли по домам, то тут багато лабораторій працює з восьмої до восьмої, наприклад. Коли я був студентом, то професор приніс вирізку з газети японської, в якій було написано «From 9 to 9», заголовок її такий. А суть короткої статті, яку написав якийсь японський професор, що успіх Японії саме тому і досягнутий, що японці працюють з 9 ранку до 9 вечора. І професор сказав, що тепер ми адаптуємо цей підхід і ми будемо працювати з 9 до 9. І один рік, це був другий курс, коли я був аспірантом, всі, починаючи від бакалавра до постдока, до власне самого професора, який сидів іще довше, ми мали сидіти з 9 до 9. У нас були оці такі картки, на яких друкуєш час, коли приходиш, коли уходиш. І в кінці місяця ми мали розмову з професором. Де ми розглядали час відвідувань, і він запитував: «А чому ти тут пішов, скажімо, о 6?» І треба було записати причину, чому ти в лабораторії не до 9 години. І крім того, ще бувало, що якщо, наприклад, по типу group meeting, у нас тут є такий, що група збирається і ми доповідаємо про результати, то це часто було… Тепер вже цього немає, але коли я приїхав, то тоді це робилося в суботу або в неділю. Тобто ми всі приходимо в суботу, в лабораторії нічого не робимо, але сидимо всі, рапортуємо і практично цілий день говоримо про науку. Це такий був екстра волонтерський «добровільний» підхід. Ну, звичайно, «добровільний», примусово-добровільний. Ніхто цього не любив, але всі це робили. Тут в плані дисципліни: професор – це керівник, якого всі поважають, що професор сказав, те студенти роблять, ніхто не намагається навіть якимось чином боротися за свої права якісь там, якщо вони є, або ще щось. Тобто ми всі слухаємо, поважаємо, старший – це головний. Книжку я перекладав тоді, коли вчив японську мову. Мені було дуже цікаво, які японці книжки роблять для дітей. Це було дуже відмінно від того, що було в Україні. Лише тому і перекладав, щоб показати своїм друзям. А журналісти це підхопили і там, здається, був заголовок «Закарпатець переклав японську книжку». Але це така книжка, в якій, можливо, 50 слів або менше навіть. Так що нічого особливого.

Чи втрачали Ви зв’язки з українськими науковцями? Чи як в науковій сфері було: колаборація чи нічого не було?

В науковій сфері... Коли я поїхав, я фактично розпочав все з нуля в Японії. І зв’язку такого великого не було з моїм попереднім місцем, де я був студентом. Там була теоретична фізика, тут прикладна хімія, дуже мало точок, де можна співпрацювати. Були контакти чисто людські. А вже почалися більше зв’язки, колаборації із українцями є у мене, але це вже з українцями, які працюють десь за кордоном. Наприклад, у нас є проекти, які ми робили з Швецією. Там багато українців. Тобто вже коли десь на конференції зустрічаєш українця, то одразу з пів слова ти починаєш з ним спілкуватися, як із своїм давнім другом, навіть, якщо ти його перший раз в житті зустрів. І тепер вже в мене є багато зв’язків і знайомих українців. Але так, щоб в Україні, ну хіба що один професор в нашому Ужгородському національному університеті. Володимир Міца, професор Міца. З ним ми співпрацювали так, що ми знали один одного, а потім в нього були аспіранти в Словаччині, і приїжджав аспірант до нас сюди в Японію, і якось ми так зналися, що там, здається, є якихось кілька співпублікацій або співдоповідей на конференціях. Тобто, трішки є, але не дуже сильно. Більше з тими українцями, які за кордоном вже десь працюють.

А потім настав 2022 рік, повномасштабне вторгнення і починається рух Stand with Ukraine Фукуока і створюється ця українська асоціація префектури Фукуока, UAFukuoka, в якій Ви якраз стали членом правління. Як це відбувалось? Чому взагалі Ви у це пішли?

Чому я пішов? Взагалі, асоціація виникла дуже спонтанно, власне, як і об’єднання українців у Фукуоці. Тут дуже небагато українців було до війни, можливо, чоловік 20 на цілу Фукуоку. Тобто, взагалі, українців в Японії небагато, наскільки знаю від Посольства, і переважна більшість в Токіо або біля Токіо. І коли почалась війна, то, звичайно, українці вийшли на якісь мітинги в центрі міста. І фактично там всі перезнайомилися. Перезнайомилися, почали ми один одного шукати, зв’язуватися, щось робити, треба щось робити, говорити із політиками місцевими. Я не дуже спочатку був залучений до цього, бо я живу дуже далеко від центру, і тому фактично не з перших днів я був пов’язаний з цією групою, Stand with Ukraine Фукуока. Але у нас у відповідь на агресію університет відкрив програму для українців. Тоді багато по світу університетів відкривали такі стипендіальні програми. Наш університет теж, зокрема, виділив фінансування на те, щоб 30 студентів прийняти з України, якщо є потреба. І оскільки на той час, здається, я був одним українцем на величезний університет, то віце-президент Коно у нас був, він одразу зконтактував зі мною, що так і так. По-перше, він зконтактував, що «Ми хочемо щось робити, ми хочемо почути твою думку, що потрібно, як нам реагувати на це все?» І тоді я пам’ятаю, зробив якесь опитування, шукав, скільки є бажаючих, чи є бажаючі, чи є потреба така. Запустив його через Фейсбук, Твіттер, через якісь соціальні мережі. І був відгук, там щось 60-70 чоловік заповнили анкету, що вони би, в принципі, приїхали в Японію. Як би, відповідь на те, що треба десь евакуйовуватись, кудись переїжджати. І фактично я доповів в університеті, що така ситуація, що бажаючі є ніби. І вони тоді відкрили цю офіційну програму для українських студентів. І, фактично, я був медіатором, тому що потрібно було комунікувати. Не всі українські студенти добре володіють англійською мовою. Десь треба було перекладати, десь треба було допомагати. Навіть якщо розмовляють англійською, то мене часто університет питав: «Перевір документи, прочитай якісь документи українською, розкажи нам, що вони означають» і так далі і тому подібне. І в той же час у нас був Дмитро Файзуллін, він теж у керівництві UAFukuoka, він був першим головою UAFukuoka. Він теж фізик з Дніпра, здається. І він був тут у Фукуоці, і він мене знайшов через університет. Він почув про цю програму якимось чином і знайшов мене. Це було десь у березні, можливо, квітні 2022, ми тоді всі разом почали, нас було не так багато, чоловік 10-15, почали думати і розмовляти про те, що треба зробити якусь офіційну структуру, щоб ми не говорили такі: «Я там Роман» або «Я там Дмитро, українець», «А от ми маємо асоціацію і ми говоримо від імені асоціації, таке нібито об’єднання українців». І ми офіційно тоді, взагалі з Посольством була дуже хороша комунікація, вона власне і зараз хороша. Ми з ними переговорили, вони були дуже раді, що є така організація, підтримали. Посол нам тоді Корсунський написав такого листа, що він підтримує створення асоціації. І таким чином ми створили. Ми з самого початку… Дмитро у нас, він також закінчив аспірантуру, кандидат наук, він космосом займається тут в Японії, працює на стартап, який запускає супутники. І ми з ним говорили, ми з ним дуже багато спілкувалися, що ми хочемо з цієї асоціації. І ми розуміли, що, звичайно, перша роль асоціації – це має бути допомога Україні як тільки можливо тепер, коли почалася війна, збирати якісь пожертви тут в Японії, щось надсилати, теплий одяг. Тоді взагалі були банальні такі речі. Але довгостроково ми завжди говорили, що хотілося б мати якийсь такий більш якісний зв’язок з Японією. І ми тоді говорили про такий науково-освітній напрям, що ми трішки біля науки, щоб якимось чином чи зв’язувати, чи робити якісь колаборації між українськими і японськими університетами. І власне це ми бачили як довгострокову роль асоціації. Можливо, в майбутньому більш розвинеться, якщо вдасться. Але поки що це лише так, декларація фактично. Ми дали кожному роль в асоціації: цей буде цим займатися, цей буде цим, цей буде цим. Але, із-за того, що я знаю трішки японську мову, то вже коли почалася війна, тоді в нас дуже інтерес до України збільшився, і нас почали запрошувати на якісь лекції освітні. Дуже-дуже приземлені такі, по типу «Що таке Україна». І я кілька таких лекцій тоді прочитав. І зараз, коли така є можливість або запит, то намагаємося відгукуватися і проводити такі лекції. Власне, така скромна діяльність асоціації. Простим людям в Японії розказувати, що таке Україна і чим вона відрізняється від Росії.

Тобто це не в науковому середовищі, а те, що називається популяризація України серед японців?

Так, наразі це така більш просвітницька діяльність серед звичайних японців. В університеті багато хто знає, розуміє добре все це. Коли були студенти, тоді на ту програму в університет приїхали в нас буквально менше 10 студентів, хоч було 30 місць. То студенти, власне, самі говорили, робили такі серед студентів, наприклад, якісь івенти, якісь збори, де вони розказували, подивилися фільми українські, знайомилися з українською культурою. Але це не наукове. Чесно кажучи, я хотів Вас запитати, от Ви мене знайшли, а чи знайшли Ви ще когось в Японії із науковців, бо я, насправді, особисто мало кого знаю в Японії. Тут, на Кюсю, практично на цілому острові, 5-6 префектур, не знаю нікого, чесно кажучи.

Буквально позавчора (і в книзі плануємо, що буде саме два інтерв’ю з українцями в Японії) спілкувався теж з науковцем, представником ІТ-сфери в Кавасакі, це біля Токіо. Так що є. Є, і, між іншим, він розповідав, що попервах, коли тільки 2014 рік, довелося їм багато попрацювати, оскільки в Японії доволі тепле було ставлення до росіян. І довелось українській громаді ходити (вони в Токіо, їм простіше), але ходили як волонтери на телебачення, перекладали японською мовою з української, саме для того, щоб український погляд на події донести. А Ви теж можете підтвердити таку тенденцію?

Абсолютно. Таку тенденцію підтвердити можу і підтверджую. Цей стереотип існував постійно, і навіть зараз, дотепер. Це постійно треба пояснювати, постійно треба відповідати на запитання, що в Україні є мова своя, що в Україні є українська мова. Вони цього не знають. Взагалі, що таке Україна, вони мало хто знають. Серед простих, звичайно, японців. Дійсно, це дуже важливо. І багато студентів, наприклад, молоді, вони дуже сильно цим обурюються. Але я народжений в Радянському Союзі, я вже не дуже цьому сильно дивуюся, але теж ми дуже-дуже багато про це говоримо. Пояснюємо, що Україна – це не Росія, і що це не одне і те саме, і ніколи не було одне і те саме. Тепер у нас, наприклад, є така тема – це український борщ. Це така культурна наша фронтира. Тому що в Японії є популярна марка і вони випускають борщ як російський суп, russian soup borsh. І це, коли люди бачать, людям це дуже важко, і всі якось намагаються: «Що робити? Що? Давайте десь будемо бити на сполох, кудись писати, кудись звертатися». Чув вже про те, що домагалися, наприклад, зняти. Магазин відмовлявся продавати цей продукт. Але так, це постійна робота, яка ведеться до сих пір.

Що сталося з тими 10 студентами? Скільки вони у вас пробули?

Хто скільки. Найдовше були, мабуть, десь два з половиною роки, можливо три, був один хтось довше. Багато хто просто повернувся в Україну, зрозуміли, що Японія це не те. Хтось повернувся, можливо, з міркувань, що там сім’я і треба краще бути там. Здається, двоє залишилися в Японії з тих всіх. А всі інші повернулися або в Україну, або переїхали в якісь інші країни. Здається, в Польщу хтось поїхав, один поїхав у Канаду, один хтось в Швейцарію поїхав. Тоді було дуже багато можливостей в перші два роки. І можна було перебирати, де краще. Можна було, навіть, спробувати в Японії, а потім тут не підходить – поїхати далі кудись шукати долі.

Але в той час, коли вони у вас перебували, вони тільки навчались чи теж долучались до цих активностей української громади?

Студенти були відносно активні, так, з ними було дуже цікаво. Так, вони дуже були заряджені на це, щоб розповідати про Україну, ділитися про Україну. В університеті є такий культурний центр, де міжнародні студенти збираються. Їх було мало, але вони багато шуму робили. Тобто їх всіх знали. Зі студентами було добре. Тепер у нас фактично лише одна студентка, Марія, але вона приїхала з сім’єю в Японію у 2014 році, бо вони з Криму. Тобто вони ще з того часу. І вона тут фактично виросла в Японії, але тепер вона студентка університету, це вже більше 10 років пройшло. Але вона дуже активна, вона зараз в нас організовує фестиваль, на якому буде готувати борщ. Це в університеті буде великий фестиваль, і в нас там буде наш куточок, де ми будемо готувати борщ. Я буду допомагати як на кухні, як повар, куховарити, а Марія буде займатися переважно фактично цією публічною діяльністю. Вона дуже-дуже багато має енергії, і я її підтримую, як тільки можу, тобто разом. Фактично, нас двоє-троє чоловік українців залишилося. Але навіть серед трьох чоловік третина фактично дуже-дуже активна, можна сказати.

Це статистика. Це серйозна статистика.

Що би було, якби нас було 100? Я не знаю, якби нас було тут 100 чоловік, то ми змінили б Японію.

Але при такій статистиці Вам доводиться, фактично, виступати одним з кількох наукових амбасадорів України у Вашому університеті, тобто Ви, як уособлення України серед викладачів, напевно, комунікуєте з іншими професорами, науковцями Вашого університету, і вони Вас щось питають, а Ви їм щось розповідаєте?

Звичайно. Переважно це професори з міжнародного відділу, ті, що більше знають, що відбувається. Такі науковці, природні науки, фізика, хімія, вони... В Японії взагалі розмовляти на «політичні теми» – це таке табу. Коли почалася війна, одразу, звичайно, мене знайшли тут в нашому містечку журналісти. Вони хотіли інтерв’ю, але вони мене знайшли через університет. А я кажу в університеті, «так і так, почалася війна, мене тут просять всі інтерв’ю, вони там хочуть написати моє ім’я і хочуть написати, що я працюю в університеті Кюшю». Вони мені заборонили. Вони мені заборонили. Вони казали: «Це політична тема. Не можна, ми університет, ми не це». І в результаті ті статті перші, в першій місяці, коли було всім незрозуміло, що це таке, як це, що з цим робити… Тепер вже оці піар-відділи, вони ставляться спокійніше. Тепер мені вже не треба питати дозволу, чи я можу сказати, що я з України, і я хочу говорити на політичні теми, що Росія – агресор, а Україна – жертва агресії. Але тоді вони фактично не хотіли. І тоді в статтях писали «Один українець, який проживає десь тут у нас, біля нас, от він сказав таке».

Не називаючи ні університету, ні Ваше прізвище.

Університет, не дай Боже, було в статті згадати. Отак університет мені сказав. Тому що це політична для них була проблема.

Але чому тоді зрушило? Чому зараз простіше? Чому зараз нема цих жорстких обмежень?

Так зрушило, бо Японія взагалі так повільно дуже змінюється. Ну Ви знаєте, що Японія по типу пацифістична країна. Тут війна, та взагалі все, що зв’язано з війною або зі зброєю – це табу величезне. Тепер вже просто це стало більш зрозуміло, більш чітко. І Японія, власне, змінила багато своїх правил при допомозі Україні. Тобто раніше вони не могли допомагати, буквально тільки гуманітарна допомога. Вони не допомагають, звичайно, ракетами або зброєю, але такими, скажімо, медичним обладнанням або ще щось, те, що так чи інакше стосується фронту, вони допомагають. І це дуже добре, що Японія змінилася. Я думаю, що тому, власне, і університет змінився, і суспільство змінилося таким чином, що вже ніхто не боїться сказати, що Росія – це агресор. І, звичайно, є професори, які дуже цікавляться, які слідкують, і ми з ними приватно спілкуємося. Вони мене так просять думку українця: «А як це? А як ти там реагуєш? А що значить, що Трамп сказав?» Мені треба пояснювати це з точки зору українця, як це все відбувається. А, звичайно, назва науковий амбасадор, це трошки, мабуть, перебільшення, тому що науковий амбасадор – це дійсно треба, мабуть, в університеті якимось чином позиціонувати себе як українець, говорити про Україну, але я в тій області, де взагалі про такі речі не говорять, це натуральні науки, я маю говорити про хімію і фізику, і отакі речі. Але, звичайно, як приклад можна привести, у нас зараз є проект, здається, від ООН, але я можу помилятися, але він фінансується урядом Японії про побудову в Україні децентралізованих систем енергії. І, фактично, Японія шукає можливості робити якісь проекти з Україною. Вони такі напівнаукові, напівкомерційні, щоб допомагати робити більш децентралізовану енергетичну систему. І мене, фактично, коли щось таке виникає, то мене завжди кличуть, що «Ось нам потрібно, щоб ти там був, принаймні, присутній, як консультант, щоб допомагати». Бо є багато непорозуміння ще. Японці – вони не вміють... Ну, українці і японці – там рівень спілкування зовсім інакший. І дуже важко порозумітися. Японці люблять дуже довго обговорювати питання, і коли вже приймають рішення, то рішення вже давним-давно прийнято, але ми ще зустрічаємося, щоб зафіксувати це на папері. А українці дуже люблять чітко, швидко, із самого початку вирішувати всі питання. Що японців дуже часто це ставить в ступор. І я мушу пояснювати, що це такий характер національний, що вони не нападають, вони не спішать, вони не намагаються вас якимось чином образити. Такий, можна сказати, культурний згладжувач. Бо я вже і японців трішки розумію після 15 років, і ще українців не забув.

Коли я задаю питання нашим представникам української діаспори в різних країнах, то одне з питань якраз цього і стосується. А в чому Ви бачите різницю можливостей заняття науковою дипломатією, просуванням інтересів України за кордоном, різницю науковців, які залишаються в Україні, і тих, які вже давно живуть в тій країні? В чому різниця можливостей і чим вона пояснюється?

Різниця можливостей... Мені здається, що взагалі можливості треба шукати. І можливості самі по собі не існують як такі. Їх треба створювати. Мені здається, що особливість науковців, які за кордоном, що ми тут такі, нас небагато, ми тут трошечки унікальні, особливо, наприклад, як в Японії. І користуючись цією унікальністю, ми маємо трошки більше голосу і можливостей для такої діяльності. Бо, скажімо, створювати там асоціацію українців Ужгорода, це не має сенсу. Але асоціація українців Фукуоки, в якій насправді не так багато членів, там чоловік 20-30 таких, що більш-менш активно долучаються, тобто 30 чоловік на мільйонне місто, і ми там попадаємо десь в якісь газети, в якісь інформації, нас журналісти запрошують. І ми не якісь публічні люди, або якісь супер розумні чи супер активні. Просто ми такі от. Нас дуже мало тут. Ось в цьому фактично і різниця. Мабуть, що ми унікальні трішки.

А як Ваша асоціація і Ви комунікуєте з українською владою, з Посольством, з кимось ще?

Ми комунікуємо практично виключно з Посольством. Із самого початку, як з’явилася асоціація, Посольство робить, можна сказати, регулярний чек. Перевірку. «Що ви там робите? А що у вас нового?» Час від часу секретарі Посольства, вони знають нас особисто, бо тоді ще Посол, наприклад, Корсунський приїжджав у Фукуоку, ми організували зустрічі з нашим віце-президентом університету. Він був дуже зайнятий, всі були дуже зайняті. Нам вдалося організувати сніданок Посла із віце-президентом нашого університету. Ми також були, я і Дмитро, ми були присутні на тій зустрічі. І Посол, звичайно, дуже хотів, що «Ми готові, ми би хотіли і це, і он то, і так, і сяк». Віце-президент теж каже: «І ми теж би хотіли якісь проекти з Україною». Але це дуже важко реалізувати. Але підтримка згори завжди є. І Посольство часто пропонує, наприклад, якщо якась японська організація дає пожертву, наприклад, щоб влаштувати дітям українських переселенців в Японії якісь культурні проекти, кудись їх повезти в поїздку або ще щось. Тоді вони звертаються: «Чи маєте ви таких дітей? Ми готові виділити фінансування на це». І тоді ми цим трішки займаємося. Нового Посла призначили нещодавно і в нас була зустріч з ним, тобто дуже гарно, бо новий Посол буквально в перший тиждень свого перебування в Японії, Посольство організувало зустрічі з громадами. Ми мали Zoom-зустріч на 2 чи 3 години з ним. Посол з нами поспілкувався. Ми самі мали можливість про себе коротко розказати. Він сказав, що вони хочуть ще більше, ще активніше зустрічатися, робити якісь проекти разом, об’єднувати зусилля і ще щось. Тобто Посольство теж бачить громади українців. От Ви говорите про науковців як м’яку силу, а вони саме так бачать українські громади, як м’яку силу України в Японії. І дуже хочуть нас підтримати, щоб ми були на виду, щоб Україна була на виду постійно.

Озираючись назад, що б важливо було зробити, але не вдалося, не склалось, саме в контексті підтримки України, зв’язків з Україною?

Я не можу сказати таке, що щось не вдалося. Проблема лише в тому, що мало людей. Нас тут дуже мало в Японії, дійсно. І серед тих, скажімо, у Фукуоці 100 чи 120 чоловік, з них просто, знаєте, в плані спілкування в якійсь чат-групі, можливо, 10, ну не 10, 20 чоловік активних. А коли ми кажемо: «А давайте ми зустрінемося громадою, щось там поплануємо». То там 10 чоловік активних. Тобто нам не вистачає активних людей, але мені здається, що можливостей в Японії набагато більше. Якби було більше часу і більше людей займатися цим всім. Тому що фактично всі члени асоціації – це люди, такі, як я, які мають основну роботу і просто приділяють лише стільки часу, скільки можуть. В Японії треба працювати, щоб прожити, не так багато вільного часу.

Як я зрозумів, працювати більше, ніж в Європі звикли працювати.

Щось в цьому є, так, що можливо трішки довше, ніж в Європі, але я не засуджую.

Наближаючись вже до завершення інтерв’ю, чого б хотілося на майбутнє? І в цілому, і в контексті, про який ми сьогодні говоримо.

Хотілося би, щоб завершилася війна. І щоб у нас був зв’язок України з Японією, щоб був такий, як у інших країн, скажімо, європейських. А який це зв’язок? Це такий зв’зок, що вони присилають студентів нам на рік, а ми посилаємо студентів їм на рік, їхні студенти повертаються до них, наші повертаються до нас, поділилися досвідом і збагачуємо один одного. І щоб це не був односторонній плив з України кудись, а щоб це був двосторонній. І щоб їхали японці в Україну, а не тільки українці в Японію. Якось так. І, звичайно, я думаю, що наукова співпраця теж має потенціал. Японія не розуміє і не знає Україну взагалі з наукової точки зору, але те, що я, скажімо, бачив, що робиться в сільському господарстві в Україні, або що робиться, наприклад, в цій відновлювальній енергетиці в Україні, в децентралізації енергетичної системи, особливо тепер, під час війни, бо тепер це пече і це горить, в Японії ще до цього дуже далеко. Це Японія має вчитися в України, а не Україна вчитися від Японії. Тут все дуже консервативно, бюрократично, заскорузло. Грантів, грошей багато, а реалізації так не дуже. Мені здається, що Україна це така пробірка тестова, де можна робити суперові речі і дуже швидко, і дуже революційно, як на мене. Звичайно, хотілося, щоб війна завершилася, не просто завершилася, а так завершилася, добре завершилася на користь України. І щоб дійсно ця вся енергія, яка зараз йде на війну, була направлена в розвиток підприємств, в розвиток освіти, в розвиток науки і в цей симбіоз між країнами, які хочуть займатися саме цим, а не деструктивом.

Ну що ж, тоді побажаю і Вам, і всім нам саме того, про що Ви щойно казали. Дякую, пане Романе, за таке спілкування.

Дякую, пане Ігор, за надану честь. Сподіваюсь, було щось цікаве.