Наталія Ісаєва (Nataliya Isayeva)

Пані Наталія, вітаю Вас на цьому інтерв’ю і вітаю Вас з обранням нещодавнім президенткою Чесько-українського наукового товариства. Кілька днів тому брав інтерв’ю у представниць української наукової діаспори в Німеччині, і вони розповідали теж, як долучились до створення цього товариства Czexpats. Я два роки тому спілкувався там, в Празі, теж з Czexpats, з нашими українськими науковцями. І чудово, що це має такий розвиток. Але, як історик, спочатку задам питання про Вашу персональну історію, як Ви прийшли в науку і як Ви згодом опинились в Чехії?

Дякую, пану Ігорю, за питання. Моя історія в науці розпочалася у 2017 році, коли я поступила до аспірантури ще в Україні і захистилася в Україні в галузі Право. Тема мого дослідження була «Соціально-економічні та культурні права внутрішньо переміщених осіб, їх теоретико-правовий аналіз». Тому ось з 2017 року я в науці. До цього я закінчувала магістратуру, пройшла звичайний шлях людини, яка отримує вищу освіту. А в 2022 році я переїхала в Чехію у зв’язку з повномасштабним вторгненням. Нічого нового. В 2021 я захистилася, в 2022 я приїхала до Чехії. І саме видача мого диплому PhD припала на 24 лютого 2022 року. Тому цю дату я запам’ятаю назавжди, вона дуже рокова для всіх нас. Переїхавши до Чехії, звісно, я шукала людей зі схожими інтересами. Так я знайшла Czexpats in Science, які в той момент, якраз, почали дуже інтенсивно підтримувати українських вчених, які приїжджали до Чехії, робити різні мітапи, нетворкінги... Причому ці наукові мітапи, вони не були присвячені тільки українським вченим. На цих мітапах, воршопах були представлені як чеські вчені, які розказували про свої проекти, так і українські вчені, які розказували про свої проекти, про свої дослідження, про свою історію появи, яким чином вони співпрацювали до 2022 року чи не співпрацювали з чеськими інституціями. Таким чином, це була платформа для певного нетворкінгу, для того, щоб людина могла розказати, поділитися та знайти однодумців. Там вже, на базі Czexpats in Science, ми познайомились вже з нинішніми співзасновниками Чесько-українського наукового товариства. І там родилась ідея створення зовсім незалежної платформи від будь-яких інституцій для підтримки українських вчених в Чехії та їх об’єднання з чеськими вченими. Тобто, щоб це був такий певний United Hub for Scientists. Це не зовсім той United Hub, про який говорило наше Міністерство закордонних справ. Це саме для вчених. Нам тоді це було дуже потрібно, щоб ми могли об’єднатися, поділитися якимось своїм досвідом і запропонувати якісь дослідження, в яких кожен з нас міг прийняти участь. Звісно, я там, як правник, не піду до геологів, але, знов таки, це дуже корисно розуміти, як, що, де, і поділитися певним досвідом і певною інформацією. Тому, ідея просування української науки в європейському академічному просторі, вона реалізувалася в Чесько-українському науковому товаристві, яке ми заснували. Ідея була ще 2023 року, офіційно воно зареєстроване у 2024 році. Хоча за цей період, коли ми ще не були зареєстровані офіційно, ми все одно робили певні воркшопи, мітапи і об’єднували науковців.

І докладніше про те, що робили і до офіційного створення, і після. Тобто за всі ці більш ніж три роки Вашого перебування в Чехії. Як Вам вдавалось поєднувати оцей активізм з Вашими іншими активностями?

Ну, як мені вдавалося? Це не дуже складно, якщо є бажання. Бажання було, емоції переповнювали, першочергово це більш пішло як емоційне бажання допомагати, об’єднувати, активувати, потім вже це вийшло в конструктивну роботу кожного дня. Як ми це робимо і зараз. Але наша діяльність повністю є волонтерською, тому що кожен з нас працює на чеські, українські вищі навчальні заклади або дослідні інститути. Я практикую як адвокат і в Чехії, і в Україні, я ще пишу свою другу PhD в Карловому університеті, отримую європейський досвід навчання в докторантурі, і він відрізняється від українського. Але, знов-таки, не вистачає часу і не вистачає іноді коштів все реалізувати, але вистачає бажання і енергії. Ідея створення Чесько-українського наукового товариства виникла у другій половині 2023 року, коли відбулися перші установчі збори. До ініціативи долучилося багато українських науковців як з України, так і з Чехії. А вже з 2024 року команда офіційно розпочала роботу Чесько-українського наукового товариства. Потім вже були на базі Bakala Foundation Czexpats in Science певні мітапи. Наша самостійна діяльність почалася десь з січня 2024 року, коли ми почали робити перші мітапи для чеських і українських науковців. І це були різні приміщення. Це були Bakala Foundation, VŠCHT в Празі, Карлів університет. Крім того, в нас були і онлайн-мітинги з Офісом Horizont, які надавав певну інформацію: які гранти є, як вони працюють. Стандартна їх інформація, лекція, але досить потрібна для наших вчених, для наших аспірантів, докторантів, магістрів, яким цікаво долучатись до проектів. Ми робили зустріч з Чеською асоціацією докторантів. Під час цього заходу керівник Чеської асоціації докторантів Якуб Шінделар розказував про те, яким чином вони допомагають PhD студентам, яким чином вони захищають їх права чи об’єднують. Щодо діючих проектів нашої організації. Ми започаткували проект зі Слов’янською бібліотекою про передачу книг українських вчених (монографій, наукових досліджень) до Національної бібліотеки Чехії, саме до Слов’янської бібліотеки. Цей проект є, існує, і ми є його платформою. Деякі книги вже передані, інші ми збираємо. На нашому сайті є певна інформація, яким чином це можна зробити, зареєструватися, перевірити, є Ваша книга чи ні в бібліотеці і потім домовитись передати. Ми допомагаємо в цій передачі. Також в нас є проект, який допомагає і інтегруватися нашим пересічним громадянам, не тільки науковцям, і показати чеській спільноті, що українська присутність в Празі була ще давно, дуже давно. Тому ми робимо такі прогулянки. Вони не кожний місяць, звісно, але вони є, вони безкоштовні. Єдине, що кількість місць обмежена, тому що неможливо водити по 50 людей по Празі і проводити такі прогулянки, щоб всім було чутно, щоб всі отримували інформацію і нікому не заважати зі своєї сторони. Також є проект English for Scientists, і це дуже людям подобається, і хочуть продовження, в цьому є запит. Не всі вчені добре знають англійську мову, або якщо вони, навіть, знають її на рівні спілкування, не у всіх є добрі навички в написанні. Тому також цей проект є. Є проекти по передачі обладнання з чеських наукових установ до українських для того, щоб підтримати українські дослідницькі інституції та вищі навчальні заклади, які зараз потерпають від агресора, який знищує цивільну інфраструктуру, і таким чином наші науковці страждають, і вищі навчальні заклади також. Тому в цьому напрямку ми теж працюємо. Є проект передачі книг з екології до Агентства охорони природи Чеської Республіки. Тобто ми також платформа для передачі цих книжок. В них є бібліотека, вона відкрита, може кожен до цієї бібліотеки зайти, почитати. І ось таким чином співпрацюємо. Зараз була на одній з конференцій, і був запит від наших інституцій вже також про те, що бібліотека знищена у зв’язку з бомбардуванням, і їм також потрібна література. Тому працюємо зараз в цьому напрямку також, щоб наші інституції підтримати і надити більше можливостей для наших вчених і студентів.

Поміж іншого, Ви згадали про те, що проводите екскурсії для того, щоб чехи краще розуміли, що українці в Празі і в Чехії давно. Справді, в тому числі і Ваш Володимир Волковський, як гуманітарій, він як раз звертає і звертав увагу на простеження коріння історії українців в Чехії. І у зв’язку з цим цікава паралель. Згадав: кілька днів тому брав інтерв’ю у теж випускника Карлова університету в Празі, але який вже давно в іншій країні, українець, який багато років проживає в Канаді. Він висловив таку думку, що у тих українських науковців, які потрапили за кордон в цій останній хвилі еміграції, після початку повномасштабного вторгнення, ще не скоро з’являться реальні можливості активно долучатись до наукової дипломатії, до активізму. І він каже на прикладі своєї хвилі, що 10 років уходить тільки на те, щоб облаштуватися, прижитись, зайняти певні позиції, тобто заробляти суто на життя, і тільки після того реально з’являються можливості працювати активно на громаду. Але, як я бачу і на Вашому прикладі, не треба чекати 10 років. Можна включатись набагато активніше. От що про це скажете?

Про це скажу, що люди, які емігрували 10-20 років тому назад, в них був зовсім інший досвід. На одній зі шкіл міграції ми мали обговорення з керівником Агенції про права біженців УВКБ ООН в Чеській Республіці. І він також говорив про те, що у кожного мігранта різний досвід, але зараз приїхали українці, їм досить багато підтримки порівняно з тими, які приїжджали 10, 20, 30 років тому. Але тут є момент дуже важливий, тому що коли людина мігрує для з’єдання з сім’єю або трудової міграції, тоді людина готується до того, що вона виїжджає: де вона буде жити, які документи потрібні, де вона буде працювати, на які кошти жити, там квартиру заздалегідь шукає, якісь активні дії, візи відкриває. Коли був досвід з 2022 роком, із українською міграцією, дуже великою українською міграцією, то в той момент ніхто не думав, де люди будуть жити. Люди стояли по 10, а то і більше годин на кордоні, і я була однією з них. Я стояла на кордоні з донькою в машині, і ми простояли більше 10 годин для того, щоб перетнути кордон. І моя мотивація переїзду з України була не тому, що я шукала краще життя. Мені і там прекрасно все подобалось. Я мала прекрасну роботу, я мала де розвиватися, що робити, і я ще тоді була дуже активна в громадському просторі. Я працювала з Червоним Хрестом, я допомагала внутрішньо переміщеним особам, надаючи їм правові послуги безкоштовно. Це теж проект був в мене особисто. Я нічого з цього не мала, тільки задоволення від того, що я можу людині допомогти і людина може вирішити певні свої негаразди. Що стосується активізму, який є зараз… Зараз його з кожним днем все менше, але, знову ж таки, дякую всім країнам Європейського Союзу, всім іншим країнам, кожному континенту, кожній людині за те, що вони підтримали, надали цю допомогу. І, навіть, ця емоційна підтримка – вона була дуже важлива, що людей не кинули, що людям було куди чи переїхати з сім’єю, чи направити дітей. Дуже багато людей самі залишились в Україні, але віддали своїх дітей бабусям, дідусям чи будь-яким знайомим, які вивезли дітей за кордон і були в безпеці. Тому це зовсім інший досвід. Коли людина виїжджала 10-20 років тому, в неї був єдиний момент, що їй потрібно працювати, тому що вона приїхала і потрібно знайти роботу, працювати і потім вже знайомитись. Історії українців – десь вони схожі, десь вони різні. Ми дійсно отримали ту підтримку, яку не отримували люди, які переїжджали 20 років тому. Ця хвиля підтримки… якщо нас підтримують, то ми ж також можемо своїх підтримувати. Чому ні? Я Вам скажу так: так, не вистачає іноді часу, щоб охопити все, що бажається зробити. Написати листи, зателефонувати, піти десь зустрітися з людиною, переговорити, на якісь мітапи, бути присутнім на якійсь конференції. Так. Тому що оскільки у всіх нас, засновників і членів ради, є свої роботи, свої сім’ї, свої обов’язки, які нам потрібно виконувати кожен день. Але в нас є бажання допомагати, бажання робити, підтримувати, і це саме головне. Тобто ми не фокусуємося виключно на гуманітаріях або виключно на природничих науках. Ми об’єднуємо всіх. І, як показує практика, всім науковцям, з різних галузей науки цікаво прийти і поспілкуватися разом на наших мітапах. Один із наших мітапів був присвячений жінкам-науковцям. Щоб вони розповіли (причому на цьому мітапі були як українка, так і чешка, так і колумбійка, яким чином вони опинилися в Чехії, який їх досвід, скільки вони переїжджали по різним країнам, як це впливало на їхні сім’ї, дітей і все інше, хто допомагав, хто не допомагав. І це було цікаво. Бо цікаво послухати і отримати мотивацію та натхнення для тих, хто опустив руки, хто сам і не має сили духу, часу, грошей, праці. І це допомагає людям.

Давайте тоді от зачеплюся…

Про гендерне питання поговоримо?

Саме так, здогадались. Тобто в чому специфіка? Чи бачите вплив гендеру на Ваші можливості в сфері наукової дипломатії і активізму?

Я не бачу перешкод. Для мене немає різниці чоловік чи жінка. Я гендерним питанням займаюся дуже давно, як правниця, для мене всі рівні. Але гендерний аспект є не тільки в науці, він є взагалі. Нещодавно ми з колегами зустрічалися з правниками в Карловому університеті, і це був якраз воркшоп-семінар, присвячений Gender gap pay. І це питання стоїть гостро у кожній країні: чому жінки отримують менше заробітної плати, ніж чоловіки на тих самих позиціях. Але, знову ж таки, все це від менталітету, культури та історії кожної країни. Ми не можемо сказати про те, що в європейських країнах це дуже погано. Ні, не дуже погано. Але є різниця. Може, не завжди є бажання у жінок... Ті жінки, які бажають, в них є мотивація і дорожна карта, що вони хочуть зробити, яким чином вони хочуть зробити. І це допомагає творити, підтримувати і долати якісь перешкоди, які трапляються у кожного в житті, і на теренах наукової дипломатії, наукових досліджень. Все залежить від чоловіка та від жінки, хто як залучений в підтримку своєї сім’ї. Є чоловіки, які максимально допомагають жінці в сім’ї. Знов-таки, в них також буде брак часу, як і у жінки. Але є бажання – і це, скоріш за все, організаційне питання: як ви можете побудовати організацію свого робочого часу. Зараз ми бачимо іншу позицію: велика кількість жінок за кордоном. Чоловіки також є, але їх кількість, порівняно з жінками, набагато менша. Тому хто як може, хто як хоче, так і реалізує себе. Ми, навіть, це бачили по мітапу, який ми провели в Посольстві, на базі Посольства для українських науковців. Чоловіки також були. Але їх кількість набагато менша. І здебільшого це чоловіки, які живуть і працюють в Чехії, вони українці, але живуть і працюють в Чехії набагато більше років.

Які опинились там ще до повномасштабного вторгнення.

Так.

Дивіться, Ви вже розказали кілька кейсів співпраці Вашої із Чехії з українськими інституціями, установами, університетами. Наскільки я розумію, Ви тісно пов’язані із Запоріжжям, в тому числі. Запоріжжя – в 30 кілометрах від лінії фронту. Що Ви робите для зв’язків Запоріжжя-Прага в контексті Україна-Чехія?

Ну, по-перше, так історично вийшло, що не тільки я з Запоріжжя, в нашій раді є ще дві людини, які з Запоріжжя. І що ми робимо? Одна членкиня нашої ради, вона працює в Запорізькому національному університеті, тому ми не те щоб знаємо, але максимально долучаємо їх до наших якихось активностей. Тобто, якщо у нас є якісь онлайн активності, тому що фізично ми їх привезти сюди не можемо, це зовсім друга історія, але якщо у нас є якісь онлайн активності по Open Science, якісь семінари, чи English for Scientists, чи щось ще, то ми їх, звісно, долучаємо. Але, знов таки, Ви знаєте, тут в нас немає пріоритету, там, на Запоріжжя, чи на Івано-Франківськ, чи на Київ. Всі, хто хочуть долучитися, вони всі зареєструвалися у нас на web-сторінці. І всім, хто зареєструвався, ми надсилаємо інформацію про те, що «В той день, в той час будуть наші онлайн-семінари, якісь мітапи, зуми, тому долучайтеся». В кого є бажання, ті долучаються. Ми з українськими інституціями не підписували ніякі ще меморандуми. Але тут момент, що ми молода організація, і те, що ми можемо тут робити максимально, ми максимально робимо. Зараз ми підписуємо меморандум з Карловим університетом про співпрацю. Потім будуть інші університети. Навіть якщо у нас немає меморандуму, це не значить, що ми не працюємо. Тому що Czexpats in Science, Bakala Foundation, German-Ukrainian Academic Societу – у нас з ними немає меморандумів про співпрацю, але ми з ними активно співпрацюємо та робимо активності. Так саме, як і з VŠCHT в Празі, з Остравським університетом. Це вирішує, насамперед, не меморандум, вирішує бажання співпрацювати і знаходження певних точок дотику. Коли вони є, то люди будуть робити. Меморандум – це юридичне закріплення відносин між інституціями, щоб це не виглядало як тільки на домовленостях. Ми в процесі нашої роботи. Як і з омбудсменом Кларою Шимачковою-Лауренчиковою. Вона омбудсмен уряду влади Чеської Республіки. Ми з нею дуже в контакті, активно співпрацюємо, піднімаємо якісь питання, звісно, більше правозахисні, вона дуже відкрита, вона дуже допомагає. Так саме і з Європейським конгресом українців в Чехії, з Богданом Райчинцем. В нас немає меморандуму, але ми співпрацюємо, ми підтримуємо, ми долучаємо максимально людей, які зацікавлені в роботі з нами.

Я гадаю, коли простежую з самого початку всю вашу історію, що українським науковцям в Чехії поталанило. В порівнянні з українськими науковцями, які стали об’єднуватись формально чи неформально в осередки української наукової діаспори в інших країнах. Чому поталанило? Тому що вас з самого початку «взяли під своє надійне крило» і Czexpats, і Німецько-українське наукове товариство, які з вами могли багато чим поділитись зі свого досвіду. Принаймні показати вам цей досвід. Що ви від них взяли? Що цікавого у них побачили, що можна прикладати і вам, українцям в Чехії, до своєї діяльності?

Дивіться, нас не то, щоб взяли під своє крило, тому що, я ще раз наголошую, ми незалежна організація, яка створилася абсолютно без Czexpats, без німецької сторони, тобто це була ідея і вона потім трансформувалась. Трансформувалась вона не дуже швидко, тому що все, що ми робили, ми робили самостійно. Ми писали цей статут, розробляли його. Я брала активну участь у цьому. Що ми побачили в них? Ми побачили бажання допомагати, мотивувати, організовувати цей спалах. І бажання об’єднувати. Тобто це було саме головне, те, що ми побачили. Сказати, що нас взяли за ручку, провели і сказали: «Ось так можна робити»? Ні, такого не було. Це був досвід. Перші наші зустрічі, вони десь були більш, я би сказала, такі прості, тому що ми не знали ні як, ні що. Czexpats in Science – їм велика дяка, тому що вони сказали, що «Тут ми можемо десь допомогти вам з приміщенням». В них був проект для підтримки українців, і що «На цих теренах ми можемо вам допомогти з приміщенням». Першим етапом вони допомагали з цим приміщенням. Пощастило те, що ми могли прийти на їхні мітапи, познайомитися з іншими людьми, побачити, як це все працює, як це організовується, хоча б подивитися. Тому що з німцями – в них дещо інший досвід, вони там дуже давно, дуже-дуже давно. В них якраз про цю наукову дипломатію більше, ніж про нас. Те, що ми можемо робити, так, ми це робимо, ми активуємо, але я не можу сказати, що зараз, саме на цей момент, ми можемо якісь впливові рішення приймати чи просувати. Певні речі ми можемо зробити, але, на мою думку, головне – це продемонструвати видимість наших учених, показати, що вони існують, що вони висококваліфіковані, працелюбні, талановиті, наполегливі та інтелектуально сильні. І це важливо.

Будучи вже там більше трьох років і маючи досвід спілкування з закордонними науковцями до того, в чому бачите різницю можливостей, можливостей в науковій дипломатії для тих, хто залишається в Україні науковцем, і для тих, хто вже там доволі тривалий час перебуває? Кого краще слухають іноземці? Або в чому специфіка, щоб достукатись до іноземців?

Специфіки достукатися до іноземців як такої немає. Вони максимально відкриті. Це, знов-таки, залежить від людини, але вони максимально відкриті. Є специфіка, на яку нам потрібно звернути увагу, що не всі наші вчені знають англійську мову. Зрозуміло, що не всі знають польську, німецьку, чеську, але міжнародну мову англійську не всі знають. І це є проблемою, тому що для того, щоб працювати в міжнародній спільноті, для того, щоб мати певний нетворкінг, потрібно знати хоча б англійську мову, а потім вже напрацьовувати певний досвід, певні взаємозв’язки і розширювати свою базу. Для українських вчених, які залишились в Україні, звісно, тяжко працювати, коли бомби падають на голову, і щось робити, коли світла немає, води немає, дуже суворі умови. Звісно, так не в усіх містах, але такий досвід є. І в них, звісно, не вистачає коштів, тому що зараз, хоч і є певні напрямки в науці, які підтримуються Україною, але коштів, так, щоб сказати, підтримувати повністю наукові дослідження і науку, їх не вистачає. Але наші люди це роблять навіть в таких умовах. Для того, щоб розбудовувати якісь взаємозв’язки, займатися активізмом, потрібно, як для мене, бажання. І все можливо. Я почала свій шлях з бажання. Я не дивилася на те, що в кого є якийсь там досвід чи ні. Були установчі збори Чесько-українського наукового товариства з ідеєю того, що «Давайте об’єднаємось!», і я прийшла туди і як науковець, і як правник. Я сказала: «Це дуже все гарно, але нам потрібно писати статут, нам потрібно вивести бухгалтерію, тому потрібні ось такі, такі моменти. Добре, статут я можу написати». Спочатку я писала для себе на українській мові для того, щоб зрозуміти, як це буде працювати. На той момент у мене досконалого знання чеської мови не було. Але було бажання. І мене не зупинило те, що я не знаю чеську мову і мені потрібно буде розбиратися з цивільним кодексом і з законами Чеської Республіки для того, щоб написати цей статут. Так, звісно, нам потім допомагали, вичитували, все інше, колеги, які вже тут давно в Чехії закінчували чеські навчальні заклади. Але спочатку це була повноцінна моя праця і моїх колег.

Фактично Ви вже почали казати про те, що я зараз спитаю: які б Ви могли сформулювати поради для тих українських науковців за кордоном, які мають бажання, якщо не прагнення, долучитись до публічної дипломатії як механізму просування українських інтересів?

Вчитися, не падати духом, не боятися проявити свою ініціативу. Стукайте у всі двері, Вам відкриють. Якщо ми будемо просто сидіти і чекати чогось, нічого не буде. Під лежачий камінь вода не тече. Але якщо ми будемо вчитися, у нас буде бажання щось робити, десь знаходити нові знання, нові можливості... Зараз ці можливості є. Потрібно тільки зазернути в інтернет і дізнатись про те, що саме, де саме. Починайте з малого. І все буде. Не боятися, не падати духом і не вважати, що нам хтось щось зобов’язан або винен. Ні. Ми винні самі собі.

Чудово. Але «не падати духом» Ви сказали. Тобто не все так просто. І у Вас не все так просто було за ці три з половиною роки за кордоном. Які були перешкоди? Що заважало заняттям і науковою дипломатією, і наукою, і активізмом там, будучи в Чехії?

Я вже говорила про це: кошти і час. Тому що, по-перше, ти, звісно, будеш думати про кошти, тому що тобі потрібно годувати дитину, сплачувати за житло, інші обов’язкові платежі. Не завжди вистачає часу для того, щоб все зробити. Але, знов таки, і це не стало перешкодою. Тобто було реальне бажання нашої команди, мене особисто, робити, працювати, допомагати. І я Вам скажу так, було досить багато дзвінків з-за кордону, навіть, наших науковців, які в Англії, в Таллінні, які хотіли б, допустимо, переїхати в Чехію, і в них були запити: «А ось я займаюся таким, є там якась інформація про такий-то напрямок, з ким я можу цю тему обговорити?» І потім: «Так, є, можете поговорити, якісь напрямки, якісь ідеї». Тому що ми розуміємо, що Чехія не надає тимчасовий захист, якщо він був в іншій країні. Але є інші варіанти, якщо людина і інституція зацікавлені, яким чином вона може потрапити до Чехії. І це не є перепоною. Головне те, що у людей є запит. І коли вони пишуть, дзвонять з якими запитами, ми готові відкликатися і надати інформацію ту, яку ми маємо. Тому, я вважаю, що ми маємо той же самий досвід, як і всі українці, які приїхали з 2022 року за кордон. З цими самими проблемами ми зіткнулися. І незнання мови. Я також чеську не знала, але я знала англійську, мені це допомогло. Якісь пошуки роботи, якісь ідеї, люди. Тому такі прямо складнощі – вони були, як і у всіх, з досвідом міграції у 2022 році. Але нас об’єднує бажання робити, і ми максимально стараємося робити зі свого боку все, що від нас залежить.

І останнє питання, важливе питання як до нещодавно обраної президентки Чесько-українського наукового товариства і взагалі активної українки в Чехії. Які прагнення, які мрії, які плани в цьому контексті?

Скажімо так: я хочу, щоб наше Чесько-українське наукове товариство стало повноправним членом європейської наукової спільноти, щоб ми, українські науковці, стали частиною формування політики у науковій сфері в ЄС, а не тільки в Україні, щоб наше Чесько-українське наукове товариство залишалося таким мостом між Чехією і Україною. Мрію також, можливо, в подальшому про створення Українсько-чеського дослідницького центру. Це коротко. Тому що планів дуже багато. Про мрії, плани не прийнято говорити. Я людина, яка любить зробити, а потім сказати. Тому все можливо, будемо старатися, вже потім подивимось що нам вдалось. Якщо нам усе вдасться – чудово. А якщо ні, спробуємо знову і знову. Головне – рухатися вперед.

Тоді я щиро побажаю Вам досягти того, до чого прагнете, про що мрієте, і озвученого, і не озвученого, але щоб воно реалізувалося. І дякую Вам за це інтерв’ю. Це було справді цікаво.

Досвід кожної людини цікавий, я вважаю, що ми гарна команда, все, що ми можемо, ми робимо і будемо старатися робити. Потім подивимося. Те, як ми себе сприймаємо, це, звісно, один із ключових моментів, але зворотній зв’язок від нашої спільноти – це основний меседж, важливий для нас. Що ми робимо вірно чи ні. Тому ми систематично робимо такі опитування: що люди хочуть, що вони бачать, як вони бачать, чим задоволені чим не задоволені. Звісно, кожну людину задовольнити нереально, але отримати зворотний зв’язок від нашої ком’юніті дуже важливо.

Ще раз дякую!