Дмитро Ковальов (Dmitro Kovalov)

Пане Дмитре, щиро дякую за те, що погодилися поспілкуватись про Ваш досвід у Японії, про наукову дипломатію. Почнемо з того, як Ви взагалі опинилися за кордоном. Коли це було? Ваша історія.

Я почну трохи раніше, ніж я опинився в Японії. Я за освітою математик, закінчував Київський механіко-математичний факультет по спеціальності Математика. І після закінчення працював спочатку в не дуже науковій сфері, але теж зіткнувся з тим, чим я почав займатися пізніше. Я працював на Київському виробничому об’єднанні «Кристал». Це фірма, яка виробляла чіпи на той час. Там я вперше зіткнувся з таким практичним програмуванням. Пізніше займався моделюванням в Інституті проблем моделювання. Пізніше, я перейшов в сферу Маглев, тобто магнітна левітація. Зараз це такий прогресивний напрям: поїзди на магнітній подушці. І в цій сфері в мене був науковий керівник Василь Васильович Козоріз, у якого була власна ідея, до речі, дуже прогресивна. Досі вона ще не знайшла свого практичного втілення. Це ідея – магнітна потенціальна яма, це само-стабілізація надпровідних магнітів в магнітному полі. Тобто магніти можуть стабільно утримуватися на певній відстані. Я займався цією тематикою і тоді, дякуючи Василю Васильовичу, отримав стипендію від японського уряду. Це дійсно тільки дякуючи йому, тому що він брав участь в міжнародних наукових конференціях, це була стипендія від Монбу-шьо, Міністерства освіти Японії... Міністерство давало стипендію на два роки. Японія має програму: надається дві 1,5 або 2 річні стипендії країні, і на той час було дві стипендії саму для України. Таким чином я попав в Токійський університет, в Токіо. Але, на жаль, так сталося, що коли я приїхав до Токіо, виявилося, що в цій лабораторії, яка займається магнітною левітацією, не було місця для стажування. І тому мене призначили в іншу лабораторію, сусідню по суті, яка займалася термоядерною фізикою. На перший погляд це зовсім інші області, але, в принципі, моя галузь, математичним моделюванням магнітних полів для надпровідних магнітів, залишилася незмінною і я займався тим же, чим до цього займався в Україні: моделюванням магнітних полів, але вже застосування було зовсім інше, для термоядерної фізики, для таких систем, які називаються стеларатори. До речі, коли я вже приїхав до Токіо, я дізнався, що в Україні галузь стелараторів була досить розвинена в Харкові. Але на час, коли я прибув до Токіо, я цього не знав, бо я цим не займався. І, на жаль, мені не довелося зіткнутися з цими науковцями, які працювали в Харкові. Я з ними тільки знайомий по їх працях, по ксерокопіях їх робіт. От так сталося, що в 1993 році я опинився в Токіо. У мене була стипендія на 2 роки. Потом я поступив на доктор-курс в університеті Токіо, стипендія була продовжена до 4 років, і так це продовжилося.

Отже, 32 роки вже в Японії?

Так, ось вже 32 роки, так. Більше половини життя.

Не було спроб або ідеї колись змінити країну або повернутися?

Звичайно, спочатку були думки повернутися. Ми, в принципі, з сім’єю не планували залишатися в Японії. Але ще коли я був в університеті, я почав працювати на, як сказати, на пів ставки, не знаю, навіть, як сказати, чи на чверть ставки, почав працювати в невеликій компанії. І, власне, це поклало початок моєї подальшої роботи, тому що компанія займалася дистрибуцією чипів, які використовувалися в комунікаціях. На той час, це була досить прогресивна галузь, яка використовувалася в основному банками для передачі даних. Ці плати, які ми поширювали, використовувалися для комунікації між банками і токійською біржою. Таким чином я почав займатися операційною системою Юнікс. На той час Юнікс використовувався переважно в банківській сфері, і поступово-поступово я почав займатися більше ІТ, програмуванням і системною адміністрацією. Так воно сталося, чесно кажучи. Тобто думки були і вони залишаються – повернутися в Україну. Але бачите, через такі різні перипетії зараз... Все одно залишаються думки повернутися після перемоги.

Якщо можна, про Ваше життя в Японії впродовж оцих більше 30 років.

Дуже по-різному було спочатку. Перші роки, оскільки я був студентом, ми жили, фактично, на стипендію, І коли треба було, наприклад, знімати квартиру для сім’ї, то вибору було небагато. Нам потрібна була така квартира, щоб ми могли прожити на цю стипендію, а це означає, що це було досить далеко від Токіо. Фактично за 40 хвилин їзди до Токіо. Якщо по київським міркам, це, мабуть, десь в районі Фастова приблизно. 40 хвилин на електричці до Токіо і потім ще по Токіо треба було добиратися. Але доводилось їздити. Виручало те, що я міг займатися вдома. На той час я зміг купити собі невеликий Macintosh, laptop, і міг дещо робити вдома. Пізніше, коли я вже почав займатися Юніксом, а на той час з’явився вже і Linux, я міг зробити свій власний комп’ютер із якогось не дуже потужного заліза, і цим займався вдома. Ну, так воно виходило. Сім років ми жили на цій першій нашій квартирі. Наші діти спочатку пішли в японську школу. Японська школа розділена на три рівні. Причому поділ на рівні тут більш строгий, ніж, скажімо, в українській школі. У нас теж є початкова школа, середня і старші класи, але тут, в Японії, більш чіткий поділ. Початкова школа з першого до шостого класу, а коли діти йдуть в середню школу, вони переходять до зовсім іншої школи. Старша школа – ще інша. Діти вже повинні були йти в середню школу. Поки це була молодша школа, було все більш-менш нормально. Діти навчалися японською мовою, отримували рівень мови. Але ми зіткнулися з тим, що рівень інших предметів недостатній, зовсім недостатній. Моя дружина педагог, я теж педагог, у мене подвійна спеціальність – математик, викладач математики. Дружина – викладач біології і німецької мови за освітою. І вона, практично, займалася з дітьми постійно, кожного дня. Спочатку ми думали, що будемо займатися тільки українською мовою додатково до програми, щоб підтримувати рівень рідної мови. Потім виявилося, що рівень математики теж не дуже. Почали займатися і математикою, і географією, іншими предметами за українською програмою. І фактично всю молодшу школу дружина Наталя була домашнім вчителем для дітей. Тож коли постало питання переходу в середню школу, ми вирішили, що це треба все-таки змінити. Ми почали шукати міжнародні школи, тому що міжнародні школи мають значно вищий рівень підготовки. Але міжнародні школи на той час були тільки в Токіо. Постало питання, що нам потрібно переїхати. Ми почали шукати іншу квартиру і потім переїхали вже ближче. Зараз ми живемо ближче до Токіо, хоча і не в самому Токіо, а в передмісті, Кавасакі, але це все-таки ближче. Діти пішли до міжнародної школи. І тут уже став рівень освіти набагато вищий. Трошки боляче, що в Україні такого рівня освіти немає. Я пам’ятаю свою математичну освіту, так само Наталя казала мені щодо біології. Я вчився на мехматі і я бачу те, що наші діти вчили, скажімо, в 10-11 класі школи – це фактично була наша університетська програма першого-другого курсу. Це не значить, що вони б спеціалізувалися в математиці. Так само по всіх предметах: дуже високий рівень освіти. Рівень викладання англійської мови просто неймовірний. Він просто не вкладається в наше розуміння того, як у нас викладається українська мова, наприклад, в ході вивчення мови діти вивчають словник, вивчають конкретні слова, якісь складні слова – латинського чи французького походження, вивчають етимологію слова, вивчають його застосування, споріднені слова. Діти поступили, закінчили університети. Наші хлопці навчалися в Нью-Йорку, донька навчалася в Торонто, в університеті Йорк, і вони після закінчення повернулися додому.

В науку не пішли?

Ні, в науку вони не пішли, але старший син теж зараз працює в ІТ галузі і досить непогано. У нього зовсім інше бачення, відрізняється бачення від того, чим я займався, і я зараз вчуся у нього багато чому. Що ще важливо: ще тоді коли ми жили в Сайтамі – це наша перша квартира, далеко від Токіо, наша сім’я була довгий час єдиною сім’єю іноземців на багато, мабуть, кілометрів навколо. Жили ми в такому районі, те, що у нас називається хрущовками. Було одиноко, чесно кажучи. І саме тоді, це в 2000-му році, виникла ідея, що може почати якось гуртуватися. Оскільки я був в ІТ, то ідея була просто для початку створити електронну поштову розсилку.

Гуртуватись з ким?

З українцями. Ми знали, що українці в Японії є. На той час було небагато, можливо, пару сотень по всій Японії. Деякі жили в Токіо, що теж далеко від нас. Була ще одна сім’я, які жили біля нас недалеко, і ми з ними дружили, і от у нас із ними виникла ідея просто створити цю електронну поштову розсилку для того, щоб, було якесь хоча б онлайн спілкування. Ця поштова розсилка існувала досить довгий час, вона була не дуже активною, чесно кажучи, аж до 2004 року, коли відбулася Помаранчева революція. Тоді, власне, у нас почався такий трошки, як сказати, «бум», зріст в нашому спілкуванні. Українці відгукнулися на те, що ми публікували, ми зв’язувалися з ними. Я добре пам’ятаю, на той час в нашій електронній розсилці було 52 учасника. І коли виникло питання переголосування, так званого «третього туру» голосування, ми гуртом писали листа до уряду Японії з проханням не визнавати результати другого туру, і нам вдалося зібрати підписи під листом. Хто зміг підписав очно, хтось заочно. Ми відправили цього листа до Міністерства зовнішніх справ Японії. Після цього у нас почалося пожвавлення, почалися неформальні очні зустрічі. І це, власне, був початок роботи нашої громади «Краяни». Пізніше це вилилося в церкву Київського патріархату. Підписником у нашій розсилці був пан Павло (Пол) Королюк, американець українського походження. На жаль, він не володіє українською мовою, але теж українець по духу, і він запропонував: «Чи не варто нам створити прихід української церкви в Японії?» Російська церква існувала вже довго в Японії, в Токіо. Якщо я не помиляюсь, це було в 2008 році, кілька українських сімей зібралися і пан Павло, зараз уже отець Павло, пройшов навчання в Сполучених Штатах, висвятився на священика. Після отримання Томосу Україною прихід продовжує існувати як церква ПЦУ. Прихід збільшився за ці роки. В 2009 році, знову ж таки, серед тих українських сімей, з якими ми спілкувалися, виникла ідея заснувати українську школу. Ми спочатку почали працювати при церкві, тому що в нас не було власного приміщення і на початку було всього п’ятеро дітей. Наші діти вже на той час були дорослими, вже в університетах, тож це були діти наших друзів, і в 2009 році ми почали працювати як школа «Джерельце», яка на сьогодні теж працює. На цей рік у нас вже записано понад 50 дітей, за останні 2-3 роки до нас приєдналося дуже багато дітей евакуйованих. Так от коротко про нашу громаду. Коли почалася війна в 2014 році, ми пробували просто надавати якусь допомогу Україні, але зіткнулися з тим, що до тих пір поки ми не офіційно зареєстрована організація, ми фактично не можемо працювати з фінансами. І тоді ми почали дивитися, як нам зареєструвати нашу організацію офіційно. Ми зареєструвалися в 2021 році офіційно, як НПО, неприбуткова організація, і з того часу ми працюємо як НПО. Що тут сказати? Фактично, іще до того, як ми були НПО, ми займалися, можна сказати, культурною дипломатією. Ми організували кілька українських фестивалів, почали проводити марші вишиванок. Їх відбулося сім до того часу, поки не почалася війна. Починаючи з 2014 року, почали надавати допомогу Україні, а з 2022, коли вже почалося масштабне вторгнення, ми займаємось тим, що заробляємо та збираємо фінанси в Японії і відправляємо на допомогу Україні на благодійні проекти. В Україні ми співпрацюємо з кількома волонтерськими організаціями. З нашого боку, всі, хто входять до НПО працюють на волонтерських засадах. З тих фінансів, які ми збираємо чи заробляємо, ми не беремо ні копійки на фінансування НПО, все відправляється до України. У нас ведеться чітка звітність на нашому веб-сайті: скільки прийшло, скільки пішло, майже в живому часі. Ми повністю публікуємо всі наші прибутки, витрати, завжди видно залишок коштів і на що вони пішли. За минулі два роки ми закінчили кілька великих проектів. Наш перший великий проект – (можливо, Ви навіть бачили в новинах по Україні) це була побудова бомбосховища в стилі будиночку Хоббітів. Організація ГО «Гуртум», з якою ми співпрацюємо, вирішили зробити для дітей в Мощуні, в Гостомелі бомбосховище, таким чином, що це було не просто бомбосховище, а щоб це приміщення надавало якесь задоволення дітям. Вони оформили його з такими круглими дверима, як у фільмі «Володар кілець», вони розписали його всередині, бетонні стіни стали дуже красивими. І це був початок нашої співпраці з цією організацією. Після цього ми збудували ще одне бомбосховище – в такому космічному стилі. Теж в одному з сіл на Київщині. На цей час вже є три бомбосховища. В Запоріжжі ми допомогли відремонтувати прихисток для переміщених осіб, тобто шелтер, як це зараз називається. На початку це планувалося як будинок для тимчасового перебування людей, які виїжджають в евакуацію, щоб вони пересиділи в цьому будинку і поїхали далі. Але так сталося, що більшість цих людей, дуже багато людей, яким просто нема куди діватися, і вони зараз там живуть. Жінки похилого віку, жінки з дітьми. Зараз вже майже закінчений інший проект в Запоріжжі в Запорізькому університеті. Будується підземна школа для громади міста Дніпрорудне, яке зараз під окупацією. Громада міста хоче зберегти ідентичність своїх дітей. Вони вирішили заснувати свою власну школу при Запорізькому університеті, щоб не розпорошувати дітей по різних школах. Проблема була в тому, що дітям потрібно було займатися на другому поверсі, а під час тривоги їм треба тікати в підвал. І в одному із таких напівпідвальних приміщень, після ремонту, зараз фактично ця школа вже готова, звичайно, вона не захищена від прямого влучання балістикою, але від бомбардування іншими типами озброєння захистить.

Ви самі обирали з ким співпрацювати? Ці локації, де підземні школи?

Через те, що ми самі вирішили з самого початку, що ми будемо робити абсолютно прозору звітність, ми обирали не саму локацію, ми обирали волонтерські організації, які можуть надати звітність. Я можу трошки повернутися назад. Це почалося ще з Революції гідності. Ми тоді почали співпрацювати з організацією в Штатах, яка зараз називається «Разом». І організація «Разом» зробила зразок тої звітності, яку ми взяли собі. Тобто є Google Sheet таблиця, яка постійно знаходиться в інтернеті: в таблиці – дві графи. Є прихід, витрати. Ми не вказуємо, задля безпеки, повне ім’я тих наших донорів, але пишеться дата, ініціали і сума. Будь-яка людина, яка задонатила нам гроші, може завжди побачити, що її гроші враховані. Теж саме стосується і витрат. З того часу, як ми почали працювати вже як НПО, ми постійно тримаємо цю таблицю на нашій сторінці, її завжди будь-хто може подивитися. Тому ми вирішили, що ми будемо шукати такі волонтерські організації в Україні, які теж можуть надати нам прозору звітність. Ми співпрацюємо з кількома такими організаціями, я вже згадував ГО «Гуртум», є організація ГО «Патріот» – це всеукраїнська організація з центром в Києві, організації в Запоріжжі. А ці організації вибирають локації, місце, де потрібна допомога. Знаходять проблемні школи. В чому полягає проблемність? Наприклад, ми зараз почали будувати бомбосховище для дитячого садка. Дитячий садок знаходиться в селі під Києвом. Але зараз за законодавством ні школа, ні дитячий садок не можуть працювати очно, якщо немає бомбосховища. Цього літа ми з Наталею були в Україні. Просто чудовий садок. Він збудований недавно, розрахований на більше ста дітей. До цього садка мали б ходити діти із чотирьох навколишніх сіл. Але він вже три роки простоює, бо не має бомбосховища. Дешевше і швидше виходить це зробити саме із волонтерською організацією, і от волонтерська організація береться збудувати це бомбосховище. Звичайно ми самі не маємо можливості шукати проблемні садочки чи школи, і довіряємо їм. От таким чином.

Пане Дмитре, в українській пресі про Вашу діяльність і Вас персонально за багато років зустрічаю публікації: то Ви фотограф під час маршу вишиванок у 2017 році, тобто ще до того, як офіційно оформили «Краян» як організацію. От те що Ви маєте науковий бекграунд – як це впливало на Вашу діяльність в «Краянах» і до «Краян», але в українських цих активностях?

Науковий бекграунд... Ви знаєте, я можу згадати один епізод, не дуже успішний. Ми приїхали в Японію, коли хотілося відразу почати щось робити, якісь зв’язки налагоджувати. Дивлячись зараз, маючи той досвід, який я зараз маю, я впевнений, що це так не робиться, але на той час у нас були кілька ксерокопій пропозицій. Вони були від мого керівника Василя Васильовича Козоріза: пропозиції про можливу співпрацю в авіаційній галузі України. І досить наївно я просто тоді наробив копії з цих ксерокопій, знайшов, мабуть, десь біля двох сотень адрес університетів, написали англійською мовою листа, роздрукували його, розіслали в ці університети. Фактично, це був такий холостий вихлоп, тому що назад нічого не отримали. Зараз я розумію, що це все робиться тільки на якихось особистих контактах. Тоді була така наївність, що, можливо, прийде якась відповідь і удасться зв’язатися з університетом, щось запропонувати. Але так сталося, що нічого. Такий негативний досвід наукової дипломатії.

Розсилали по японських університетах чи по всьому світі?

Ні, японські університети. Звичайно, я писав, що я зараз з Японії і що я з України, що я зараз тут і я можу запропонувати якісь зв’язки. Але нічого з цього не вийшло.

І це Вас розхолодило і далі Ви пішли іншим шляхом?

Ні, не розхолодило. Не розхолодило, просто я змінив напрямок своєї діяльності. Фактично, ще будучи в університеті, я почав працювати в ІТ. Що я можу згадати про IT-галузь? Я почав працювати в IT і якраз на той час – 1998-1999 рік, з’явилася операційна система Linux. Перший час, звичайно, все було англійською мовою, але почали якось пробиватися якісь натяки на те, щоб цю систему українізувати. І от, власне, дуже багато часу я займався українізацією. Локалізацією, і інтерналізацією. Інтерналізація і локалізація – це трошки різні галузі. Локалізація – це переклад на мову держави, скажімо, на українську, а інтерналізація – це зробити систему так, щоб вона могла працювати з іншими мовами. І от так, теж онлайн у нас з’явилася група, яка базувалася навколо сайту Linux.org.ua на той час. І ця група почала займатися, власне, українізацією Linux, і я почав займатися. Тут я можу сказати, що в мене були певні здобутки. Наприклад, словник для перевірки правопису української мови. Я був одним з ініціаторів на той час. Я не був його першим автором. Був молодий хлопець, Володимир Яковчук, він почав цей словник розробляти і потім, я не знаю, що з ним сталося, але він пішов з життя. І робота залишилася незакінченою. Я підхопив цей проект і мені вдалося його вивести на якийсь більш-менш пристойний рівень. На початку роботи Володимир просто вводив слова в словник вручну. У мене тоді з’явилася ідея, що це можна якось автоматизувати. І оскільки я вже програмував на той час, я розробив скрипт, який збирав україномовні веб-сторінки, розбивав їх на слова, рахував частоту слів. Моя ідея полягала в тому, що якщо якесь слово трапляється досить часто, то, скоріше всього, воно правильне. А якщо воно рідко трапляється, то слово після перевірки можна додати вручну. І таким чином вдалося словник, дуже сильно поповнити. Після цього цей проект підхопив Андрій Рисін в Сполучених Штатах. І це вийшло на такий досить пристойний рівень. Зараз словник використовується практично у всіх системах. Macintosh і Linux користуються цим словником. Потім були інші ділянки роботи в цій галузі – це переклади операційних систем, щоб забезпечити україномовний інтерфейс. Одна із таких систем – це дистрибутив Debian, один із найпопулярніших. Я теж трошки приклав там руку, але це не чисто моя робота, я просто як один із учасників великої команди перекладачів. От, власне, така українізація – це те, що стосується мого напрямку роботи.

А що мотивувало Вас, що підштовхнуло? Якийсь комерційний розрахунок, чи все ж таки респект до України?

Комерції тут не було ніякої, тому що це все системи з відкритим кодом, всі системи безкоштовні. Це було, скоріше всього, просто бажання, щоб система могла користуватися українською мовою. До речі, ще одна з розробок, в якій я брав участь, це розкладка клавіатури, щоб можна було друкувати українською мовою. Моя певна заслуга теж в цьому є, ця розкладка зараз використовується в Linux. В Windows розкладка трошки відрізняється. Я не дуже задоволений тим, що існує в Windows, тому що Microsoft просто взяв російську розкладку і поміняв літери «і» і «ы» місцями. Це неправильно з точки зору частоти літер в українській мові. На жаль, це так сталося, але на те вона і комерційна система, що ми не маємо на неї вплив. Я ж кажу, що комерційної вигоди тут не було ніякої, це все була безкоштовна робота, тільки для того, щоб можна було системі з відкритим кодом користуватися українською мовою, і щоб це була повноцінна робоча система. Власне все.

Іншими словами, це був інший бік Вашої волонтерської діяльності, тих же «Краян» майбутніх?

Мабуть можна так сказати. Але це не було тим, що напряму стосувалося «Краян», бо «Краяни» це було робота громади, а робота над Linux це була моя особиста справа. Можливо, ще одна річ – це Вікіпедія. Я не можу цю заслугу приписати собі, але, тим не менше, я горжусь, що українська Вікіпедія була почата моїми двома синами.

От прям так?

Да, прямо так. Наш син Юрій, він тоді був чи в шостому, чи в сьомому класі, здається, в восьмому, мабуть. Вікіпедія, на той час, була переважно англомовною, тільки-тільки почали додаватися інші мови. Одного разу Юрій прийшов з такою ідеєю і каже: «Папа, треба дати поштовх!» Український розділ Вікіпедії вже існував, але ще не мав жодної україномовної статті. І він каже: «Давай просто почнемо друкувати статті у Вікіпедії. Коли ми почнемо, тоді хтось приєднається». І це було зроблено. Він у восьмому класі школи, Іван на три роки молодший, значить, десь п’ятий клас – просто почали друкувати статті із словника, передруковувати у Вікіпедію. Перше слово було «атом», воно і зараз там є. З часом я, навіть, про це забув. А потім, коли відзначалося десятиріччя української Вікіпедії, десь в Фейсбуку мені попалося повідомлення: «А Ви знаєте, що перші україномовні статті були введені в Вікіпедію із Японії?». Я не пам’ятаю хто це написав, вони по ІР адресі це визначили. А я у відповідь кажу: «А я навіть знаю, хто це зробив». Ну, так от сталося. І зараз українська Вікіпедія вже на рівні чи вище інших національних Вікіпедій. Тобто, цей поштовх спрацював. Це не моя заслуга, це все дякуючи моїм дітям.

А Ви кажете, діти не пішли в науку. Вони у Вас зі шкільного віку. Цікаво. Тепер давайте від дітей до дружини. Оскільки, як я дивлюся, Ви з нею і співзасновники «Краян», і до того активні були. І в базі даних МЗС закордонних організацій українців, з якими співпрацює МЗС, Ви вдвох фігуруєте. Як це Ви організовуєте?

Я чесно скажу, що зараз головний рушій «Краян» – це Наталя. Вона голова Ради директорів. Тут, мабуть, є пояснення, тому що я, як айтішник і в основному інтроверт, більше схильний до онлайн спілкування. Коли були думки про розвиток групи «Краяни», в мене були в основному думки саме про онлайн. Спочатку, як я згадував, це була просто, електронна розсилка. Пізніше, за часів Помаранчевої революції, був веб-сайт із онлайн-форумом, я займався цим з точки зору IT. Але те, що стосується прямого спілкування з людьми і бути на телефоні, у Наталі це вдається набагато краще. Я просто не зміг би з цим справитися, через те зараз більшість такого спілкування лежить на Наталі, і вона є рушієм і головним генератором ідей. А я вже скільки можу, стільки допомагаю в цьому. Наталя, як голова Ради директорів, фактично витягує на собі все це спілкування із нашими волонтерами.

Тобто Ви так між собою це негласно поділили, Ви це відносите до Вашої професійної специфіки IT, а гендер тут якось впливає?

Ні, абсолютно ні. Я дійсно намагаюся допомагати в основному в сфері ІТ. І син Юрій теж, оскільки він айтішник зараз, то теж. Тобто організація веб сторінок, організація звітності, скажімо, якісь Google-таблиці, такого плану. Це те, чим я дійсно можу допомогти. А таке спілкування з людьми – це на Наталі.

Ви кажете, що збираєте, і чималі, кошти на ті ж підземні школи. Збираєте, наскільки я розумію, з японців, не з української громади нечисельної, а з японської. Я згадую, як два роки тому до мене сюди, в Київ, приїхала знімальна група NНК телебачення зняти як живе в умовах війни і працює український професор. І справді я відчув цікавість. Справді інтерес був. Як Ви бачите інтерес до України з боку японців? Який він?

До речі, ми співпрацювали з NHK, можливо, навіть я знаю тих людей, які були в Україні тоді від NHK. NHK – це державний канал, найбільший в Японії. Як ми співпрацювали? Дивіться: на початку війни було особливо важко, тому що був дуже великий вплив російської пропаганди. Історично склалося, що японці, вони, ближчі до Росії, вплив Росії досить великий. Є дуже багато організацій, пов’язаних з Росією, навіть японські проросійські організації. І на початку війни існувала проблема того, що японські новини передають в основному російські наративи. Ви розумієте, через те, що наші діти вчилися в японській школі, вони на 100% япономовні, після міжнародної школи англійська мова теж на дуже високому рівні. І ми – учасники НПО і наші діти, – почали співпрацювати з різними японськими каналами новин. Ходили просто як на роботу на телеканали для перекладів. Інколи це була оплачувана робота, дуже часто це була безкоштовна робота. Перекладали, скажімо, якісь випуски українських новин або україномовні відео, перекладали ці відео японською мовою, показували що, де і як, передивлялися російські новини, так само вказували, що там не так. І поступово, поступово, це був дуже важкий процес і дуже довгий. Поступово японці почали розуміти, нарешті, суть цієї війни. Багато, ще багато є японців, які так досі і не розуміють. Вони все ще схиляються до «хороших русських». Але в основному вдалося переломити оцю російську пропаганду. І вони японці дійсно почали цікавитися. З групою NHK я і Наталя, до речі, їздили до Чернігова, три роки тому були в Ягідному, тоді ми теж могли показати, розказати, були перекладачами про цьому.

Планувати зараз важко. Всім важко, але... Як Ви бачите розвиток і «Краян», і Ваших активностей на підтримку України?

Це дійсно важке питання. Я навіть не знаю, з чого почати. Ми продовжуємо займатися тим, чим ми займалися. Я можу сказати, що в нас зараз краще виходить, ніж раніше. В нас з’явився певний досвід. Ми можемо більш планово підходити до тих подій, які ми організовуємо. Якщо ми раніше, скажімо, бралися за організацію фестивалю чи події, ми просто робили все це з коліс, не знали, як до цього підійти, то зараз ми приблизно вже знаємо що нам потрібно, що від нас вимагається, і ми можемо спланувати якось цей процес. Я б сказав, що наша задача зараз в основному – це створення процесів. Тобто, щоб був чітко організований процес. Який більший розвиток? Знайти можливих спонсорів, більше залучати японські фінансово потужні організації. Ми дуже давно плануємо організацію українського центру в Японії. Але це досить складна фінансова справа. І, звичайно, перш за все треба знайти приміщення і спосіб його оплати, це дуже велика справа. Я можу тільки навести приклад школи «Джерельце»: у нас немає власного приміщення, як Ви розумієте. На час занять ми орендуємо кімнати в такому ком’юніті-центрі при одному з районів Токіо. За рахунок того, що ми зареєстровані в цьому районі, нам це приміщення дається досить дешево по японських мірках, але є обмеження, що ми можемо зняти всього лиш 8 класів на місяць. І щоб зняти більш-менш пристойне приміщення, це вимагає досить великі кошти. Бібліотека, ще один приклад. Ми багато привезли книжок, кожного разу, коли їдемо з України, веземо, як мінімум, пів валізи книжок. І в нас виходить так, що коли ми їдемо на заняття в школу, ми з дому веземо з собою ці книжки. Батьки беруть книжки почитати, потім привозять, але ми возимо їх туди-сюди. У нас немає зовсім ніякого приміщення для того, щоб ці книжки покласти, щоб люди могли прийти. Це велика задача на майбутнє, але я, чесно кажу, не знаю, коли це може бути вирішено найближчим часом. Я зовсім забув згадати про наше кафе. У нас уже два роки працює кафе. Ми його теж назвали «Краяни». Це переважно соціальний проект, тому що ми отримуємо певну допомогу від японської організації, яка частково покриває витрати кафе, адже тут у нас працюють евакуйовані жінки. Це люди, якщо вони вже більш старшого віку, вивчення японської мови їм дається не так легко, а роботу без мови знайти дуже важко. Але наше кафе, хоч і має невеличке приміщення, чоловік на 20, але це вже є наш певний осередок, є наш міні-центр. І далі у нас стоїть задача його розвивати. Я думаю, це, власно, і все. Щодо планів, важко сказати, дійсно, кожен день щось змінюється. Ми постійно працюємо над тим, щоб провести якісь заходи. На заходах ми, знову ж таки, продаємо якісь смаколики, виготовлені в кафе, на цьому заробляємо гроші, якісь українські сувеніри. І от власне все.

Тоді я побажаю Вам лише успіхів в реалізації і цих планів, які Ви озвучили, і тих, які не озвучили.