Анна Романова (Anna Romanova)

Пані Анно, ще раз щиро дякую за те, що погодились дати це інтерв'ю!

Дякую Вам, із радістю.

Це інтерв'ю серії «Українські науковці за кордоном: наукова дипломатія та активізм». Спілкуємось з тими українськими науковцями і науковицями, які багато роблять не тільки виключно на ниві науковій, а й на ниві просування України за її межами. В тому числі і методами наукової дипломатії. Тож почнемо з початку. Як складалась Ваша наукова кар'єра в Україні і як це ще в Україні поєднувалося з політичною діяльністю, з громадською діяльністю?

Моя траєкторія завжди поєднувала науку й практику: приблизно третина часу — прикладні проєкти у сфері туризму та гостинності, решта — дослідження й викладання. Я починала як практик у маркетингу та розвитку територій: у Чернігові ми з командою створили бренд «Чернігів — місто легенд», що реально вплинуло на впізнаваність міста й туристичні потоки. Саме цей досвід став основою моїх дисертаційних досліджень.

Після Революції Гідності я долучилася до партії «Самопоміч», очолила обласний осередок, а згодом стала народною депутаткою й керувала підкомітетом з туризму Верховної Ради. Серед пріоритетів були розвиток внутрішнього та в'їзного туризму і законодавча база: я є авторкою законопроєкту про туризм (його ідеї згодом лягли в основу ширших ініціатив та чинного законопроєкту).

Після завершення парламентської каденції сфокусувалася на експертній роботі та проєктах розвитку, зокрема на Приазов'ї у програмах USAID, а також на викладанні й роботі у професійній Асоціації індустрії гостинності України. Для мене важливо тримати зв'язок між теорією й практикою, а також викладати молодому поколінню експертів — це робить і дослідження, і рішення точнішими та професійнішими.

Пані Анно, Ви вже почали відповідати на цілу низку і наступних моїх питань, і це чудово. Отже, Ви потрапили до США з чітким наміром працювати в науковій сфері? Чи як складеться?

Спочатку я розглядала два вектори — громадський і науковий. Державний сектор США був недоступний через мій мігрантський статус, а робота в туристичній індустрії Флориди тоді морально не відчувалася «моїм місцем»: у момент, коли Україна у війні, я хотіла бути максимально корисною саме Україні. Тому природно обрала науково-освітнє середовище як простір, де можлива і реальна підтримка, і наукова дипломатія. Благо, що у Таллахассі, куди я приїхала, розташовано великий, найстаріший у Флориді університет — Florida State University, який входить до десятки кращих дослідницьких державних університетів США. Тому я дивилася у бік науково-освітнього напрямку у працевлаштуванні.

Звичайно, було спочатку важко, так як треба починати з нуля, твої послужні списки в Україні — нічого не вартують, освітній ринок праці у США — дуже конкурентний, особливо у гуманітарному напрямку. Фактично, визнається лише американська освіта та американський диплом, якщо ти без нього та з тимчасовим статусом перебування — знайти роботу важко. Мені допомогли моє знання англійської та те, що я відразу почала якісь спільні гуманітарні проєкти з університетом, спочатку на волонтерських засадах, потім мені запропонували роботу.

А фактично, як я бачу, Вам вдається поєднувати і громадські активності, і наукову діяльність.

Так, і саме така комбінація дає найбільший ефект.

Тому розкажіть докладніше, що Ви робите у Florida State University поза суто науковою сферою? Що Ви робите для України?

Я працюю науковою дослідницею в Learning Systems Institute при Florida State University і координую діяльність Ukraine Task Force. Learning Systems Institute — унікальний інститут, він допомагав відбудовувати освітню систему у Кореї після війни, зараз вона найкраща у світі. Зараз ми вибудували партнерства з українськими університетами, коледжами та школами й системно проводимо спільні заходи — конференції, хакатони, публічні лекції, проєктні сесії, дослідження.

Серед прикладів — переклад і видання українською книги американської авторки Енджі Йодер-Майна, директорки Інституту Стійкості при нашому університеті, про зцілення травмованих суспільств (із включенням робіт української арт-терапевтки Світлани Гоменюк). Ми передали тисячу книг в освітні й професійні середовища у різних регіонах України та провели масштабну презентацію в гібридному форматі.

Ще один напрям — освітні донорські ініціативи, зокрема збір STEM-матеріалів і англомовних наукових книжок для дітей. Це простий спосіб підтримати школи й позашкільну науку там, де ресурси суттєво обмежені.

Також ми працюємо з американською аудиторією: запрошуємо українських спікерів, митців, правозахисників, проводимо події, які розширюють знання про Україну і формують стійку підтримку. Для консервативного штату та міста з невеликою українською громадою це особливо важливо.

Наскільки розумію, Таллахассі — столиця штату, але там близько 200 тисяч населення. Але Ви розраховуєте і працюєте не тільки на населення самого міста, а, напевно, на весь штат? І Ваші оці активності із популяризації України не обмежуються виключно самою столицею?

Так. Florida State University — це значно ширше за межі Таллахассі: університет має міжнародні програми та кампуси у Лондоні, Флоренції, Валенсії, Панамі, наукову мережу зв'язків і потужну студентську спільноту, яка після навчання роз'їжджається по США та світу. Тому лекції й події працюють як «довгий ефект»: люди, які вперше отримали якісне розуміння України тут, далі несуть це знання в інші міста, інституції, професійні середовища.

Який вплив на Ваші всі активності, пов'язані з просуванням України там, в США, має гендерний аспект? Якщо має.

Має, і на рівні принципів, і на рівні практик. По-перше, ми свідомо підтримуємо гендерний баланс у програмах візитів та обмінів щодо складу учасників заходів. Наприклад, ми щороку приймаємо науковців за програмою Держдепартаменту США The Bridge USA, і там ми дотримуємося гендерного балансу.

По-друге, у комунікаціях і візуальних матеріалах ми уникаємо стереотипів (наприклад, що STEM — «лише для хлопців»). Директорка Ukraine Task Force, Вільма Фуентес, особисто відвідувала Україну під час війни та проводила лекцію в Національній прикордонній академії імені Богдана Хмельницького про запобігання сексизму в освітньому процесі, особливо у воєнних навчальних закладах. Лекція викликала жвавий інтерес у студентів, викладачів та керівництва закладу — потім підходили, дякували, багато хто навіть не замислювався про те, які жарти чи вислови допустимі, а які — ні.

По-третє, у співпраці з українськими освітніми структурами, зокрема й військовими, важлива просвіта про недискримінацію та професійні стандарти академічного середовища. Окремий напрям — наш проєкт «Освіта без стресу», де у розроблених посібнику та освітньому курсі є компоненти щодо протидії булінгу, бодішеймінгу, сексизму та абьюзу. Взагалі цей потрібний курс покликаний сприяти створенню позитивного психо-емоційного середовища.

За ці роки чи Ви користувались словосполученням «наукова дипломатія» по відношенню до Ваших активностей?

Так. Це максимально точний термін для того, що ми робимо — поруч із культурною дипломатією.

Які були перешкоди в цих активностях з будь-якої сторони? Що заважало?

Найбільший виклик — баланс. В американському університетському середовищі США політична агітація суворо обмежена, тому важливо будувати роботу як просвітництво, діалог і академічну взаємодію — без лозунгів і тиску.

Друга перешкода — інформаційний вакуум і втома від війни: багато американців знають про Україну дуже мало, це, наприклад, як спитати українців про нюанси масового геноциду в Руанді, його причини, сторони конфлікту, скільки людей загинуло... А важкі теми взагалі спершу можуть «відштовхувати». Тому ми поєднуємо серйозні формати з культурними й позитивними подіями (вишиванка, дні української кухні, фотовиставки, культурні лекції, тощо). Це працює як «вхід» для нової аудиторії: спочатку — цікавість, потім — глибше розуміння й включення.

Фактично, Ви вже почали давати суто практичні поради, і прошу продовжити в цьому напрямку. Які поради Ви б дали тим нашим науковцям, науковицям, які опинилися за кордоном і там осіли, і тільки хочуть зайнятися науковою дипломатією, паралельно зі своєю основною науковою діяльністю, хочуть зайнятися ефективним просуванням інтересів України за кордоном?

Перше: потрібна персональна ініціатива і «якір» в інституції. Університетські групи підтримки часто починаються з одного активного професора/дослідника, який запускає процес і залучає адміністрацію. Наприклад, наша група була створена за ініціативою одного професора-хіміка з українським корінням, він просто створив петицію на Президента університету щодо підтримки України, зокрема галузі освіти, та зібрав багато підписів колег.

Друге: критично важлива людина з українським бекграундом і реальними контактами в Україні — щоб перетворити добрі наміри на системну роботу. У нашому випадку — робота групи не йшла, доки не найняли неймовірно досвідчену директорку цієї групи — Вільму Фуентес, яка до цього працювала над розвитком української фахової освіти, часто бувала в Україні, а також запросили мене.

Якщо ви тільки входите в середовище, починайте з волонтерства: допоможіть із подіями, грантами, лекціями. В США довіра часто народжується через спільну роботу, а не через резюме.

Третє: для американо-української співпраці враховуйте різницю в часі та горизонти планування. Для міжнародних заходів працюють два рішення. Або зробіть запис виступів і субтитри — ви їх можете зробити за допомогою ШІ. Або оберіть чіткий «компромісний» час. Наприклад, ми починаємо спільні конференції о 16.00 за Києвом. Також закладайте більше часу на організацію: американські колеги планують наперед і дуже чутливі до календарів і свят.

Четверте: якщо захід міжнародний і ви хочете високий рівень, одразу продумуйте синхронний переклад — або залучайте партнерів/донорів, які можуть це забезпечити.

П'яте: обирайте теми, де є спільний інтерес і взаємна користь — тоді співпраця стає сталою, а не разовою.

Дякую, пані Анно! І останнє питання. При тому, що Ви теж українка, хоч і в Америці, а отже горизонт планування у Вас коливається від одного дня до п'яти років: про плани. Про плани, мрії саме в сфері наукової дипломатії і в просуванні інтересів України там, за кордоном.

Мій головний план — продовжувати будувати дієві «містки» між українськими й західними інституціями: не лише меморандуми, а спільні події, дослідження, проєкти. Саме практична взаємодія змінює культуру співпраці й відкриває нові можливості.

Я також бачу цінність у партнерствах у технологічних і безпекових темах: українські фахівці сьогодні мають унікальний практичний досвід, а взаємообмін із західними лабораторіями й командами може давати результати, важливі для обох сторін.

Моя мрія — справедливий мир і Україна як високотехнологічна країна, де університети й наука не наздоганяють зміни, а створюють їх. І якщо ми можемо наближати це через наукову дипломатію — я робитиму це стільки, скільки матиму можливість.

Дякую, пані Анно, і за інтерв'ю, і за все, що Ви там робите!