Мене звати Ірина Смазнова. Я — завідувачка кафедри філософії, професорка, докторка юридичних наук Національного університету «Одеська юридична академія» (Одеса, Україна); лауреатка стипендії Роберта Г. Джеймса Інституту перспективних досліджень Редкліфф при Гарвардському університеті (Кембридж, США). Також я була запрошеною дослідницею в Єрусалимському університеті (Ізраїль). Наразі я є запрошеною дослідницею в Університеті Йорка (Велика Британія).
До війни моє життя в Україні було впорядкованим, простим і зрозумілим — я була викладачкою, науковицею, жінкою та матір’ю маленького сина.
Повномасштабне вторгнення росії в Україну змінило все, поділивши життя на «до» і «після». Я провела півтора року під щоденними і нічними обстрілами в рідній Одесі — надзвичайному, атмосферному українському місті біля моря, сформованому міжнародними впливами, толерантністю, культурним розмаїттям і багатомовністю. Але війна перетворила це колись жваве мільйонне місто на щось невпізнаване — небезпечне, холодне й покинуте. Злякані, покинуті домашні тварини блукали вулицями, майже позбавленими людей і машин. Місто зазнавало постійних обстрілів і бомбардувань, що спричиняли руйнування та жертви. Та ми розуміли, що на окупованих територіях ситуація ще гірша. Постійна загроза нападу з моря або з боку Миколаєва виснажувала психологічно.
Я звикла жити в постійному страху, без сну, ховаючись у підвалі разом зі своїм маленьким сином. Коли падали бомби, я затуляла йому вуха, щоб зменшити шум, і притискала до себе, захищаючи своїм тілом. Ідея евакуації навіть не спадала мені на думку, навіть щодо дитини — я вирішила залишитися й чинити опір. Ми з сестрою щиро обговорювали, як будемо готувати коктейлі Молотова і кидати їх у танки. Нас надихав героїчний опір бійців «Азову» в Маріуполі. Наш страх перед окупацією був обґрунтованим. Коли було звільнено Бучу, Ірпінь, Бородянку, частини Києва, Чернігів, Херсон, Харків та багато інших міст, світ нарешті побачив ті жахіття, яких ми так боялися.
І все ж життя тривало. Ті, хто залишився в Одесі, продовжували працювати. Мій університет відновив онлайн-навчання вже через два тижні після початку війни — досвід пандемії COVID-19 добре підготував нас до дистанційного навчання.
Викладання допомагало мені зберігати дисципліну, надавало сенсу й дозволяло триматися за відчуття нормальності. Але невдовзі стало ще важче: інфраструктуру почали руйнувати. Часто викладачі й студенти не могли під’єднатися до занять. Бували тижні без електрики. Інколи світло вмикали лише на кілька годин на день. Незважаючи на темряву й холод, я повернулася до досліджень. Я писала свої ідеї при свічках, сповнена рішучості продовжувати працювати. Писала з люттю й гнівом, які ставали паливом для моєї продуктивності. Пізніше шукала місця — кав’ярні з генераторами або квартири друзів, де було світло за графіком — щоб перенести записи в електронний формат і надіслати. Місяці роботи в темряві й холоді позначилися на моєму зорі.
Однієї ночі ракета або дрон вибухнули зовсім поряд з моїм будинком, і я вперше серйозно задумалась про те, щоб виїхати з Одеси — хоча б на певний час. На той момент у місті вже були загиблі й поранені, зруйновані житлові будинки. Але саме той вибух став останньою краплею.
Це була глибока ніч. Сирена завила, але я була настільки виснажена, що проігнорувала її — вирішила не будити сина і не спускатися знову до підвалу. Я відмовилась провести ще одну ніч під землею. Це був мій мовчазний протест проти війни. Але вибух був настільки потужним, що його спалах було видно з мого вікна. Я чула багато вибухів раніше, бачила наслідки, знала про жертв, слухала жахливі історії від тих, хто втік із пекла на Сході України. Але такого близького вибуху — всього за кілька десятків метрів — я ще не бачила. Паніка охопила мене, і я вихопила сина з ліжка так різко, що серйозно пошкодила спину. Я почувалася виснаженою, спустошеною, але рішучою. Саме тоді я вирішила подати заявки на академічні гранти.
Я надіслала кілька своїх проєктів до різних університетів по всьому світу — деякі з них були підтримані.
Я щиро вдячна Єврейському університету в Єрусалимі (Ізраїль), який надав мені перший грант і можливість почати все заново.
Я провела там три місяці, зустрівши надзвичайних професорів і дослідників.
Повернувшись до Одеси, я знову почала викладати — тепер уже в умовах воєнного часу та офлайн. Через відсутність електроенергії заняття проводилися в аудиторіях, оскільки дистанційне навчання стало неможливим. Повітряні тривоги переривали пари, і я вела студентів у підвал.
Тієї зими Єврейський університет висунув мою кандидатуру на нагороду Гарвардського університету. Найглибша моя вдячність — менторкам Каті Ассаф (Єрусалим) та Лізі Герцог (Нідерланди), які суттєво вплинули на моє академічне становлення. З вересня 2023 року я стала стипендіаткою Інституту Редкліфф при Гарварді, приєднавшись до 50 науковців з усього світу в престижній програмі. Ці місяці стали для мене трансформаційними — сповненими навчання, професійного зростання та нових знайомств із науковцями з різних галузей. Я здобула цінні дружні зв’язки з багатьма з них.
Згодом я повернулася до Одеси на півтора місяця, перш ніж отримати новий науковий грант в Університеті Йорка (Велика Британія). Тут, на кафедрі політичної філософії та міжнародних відносин, я продовжую свою наукову роботу. Я надзвичайно вдячна своєму наставнику Альфреду Муру, колегам Рут Келлі та Тоні Герону, а також Британській академії та уряду Великої Британії за створення програм підтримки науковців у зоні ризику.
На завершення я хотіла б поділитися своїм особистим життєвим і академічним девізом — Очі бояться, а руки працюють.