Вікторія Фрайфрау фон Розен (Viktoriia von Rosen, PhD, nee Radziievska)

Пані Вікторіє, радий Вас бачити і спілкуватись із Вами про українських науковців за кордоном і їхні заняття науковою дипломатією. Ви представляєте українців в Німеччині, при цьому будучи і засновницею, і очільницею Українського координаційного центру Франкфурта і, представляючи Німецько-українську асоціацію по питаннях бізнесу та науки, але до того довго працюючи в науково-освітній сфері в Україні. Тому перше питання саме про те, як Ви прийшли в науку, а потім як Ви опинились вже в статусі українки за кордоном. Вікторія фон Розен Так, доброго ранку, пане Ігорю, і дякую за запрошення до цього інтерв’ю. Дійсно, дуже цікаво відчути себе, так скажімо, в моїй старій іпостасі, бо ця велика війна перевернула все з ніг на голову. Але тим не менше. Один раз науковець – все життя науковець. В Німеччині я опинилась ще до повномасштабного вторгнення. Насправді, не опинилась, це якоюсь несподіванкою не було, це було життя між двома країнами спочатку, і потім все ж таки нелегке рішення залишитись тут. Наукова діяльність, якою я займалась в Україні, приналежність до академічної сфери і паралельна робота в різних інституціях українського фінансового ринку, і у зв’язку з цим з`явились такі місточки, зв’язки з Німеччиною. Спочатку участь як аспірантки в міжурядових програмах, і потім вже робочі поїздки і контакти, це були Аахен, Констанц, Франкфурт-на-Майні… Потім сімейні обставини, які змінюються, і я тут. Моє наукове життя все рівно в Україні на цьому не завершилось. Київський національний економічний університет – це мій університет один раз і назавжди. І навчання в докторантурі потім. На жаль, незахищена докторська, бо 2022 рік змінив наше життя кардинально. Моя академічна діяльність тут, в Німеччині, була пов’язана з Технічним університетом міста Ашаффенбург. Тоді відбувся цікавий проєкт DigiBridg з університетами з України. Для мене була велика радість: і Львівська політехніка, і Київський національний економічний університет. Цікаві-цікаві зустрічі. І на сьогодні я є в новій дещо ролі для себе: громадська діяльність, активна громадська діяльність. І тут таки оця приписка – або «PhD» або в Німеччині «Dr.» до прізвища – це такий ключик, який дає можливість достукатись, бути почутим і дати зрозуміти, що ти, маючи певний бекграунд, маєш можливість (це не про отримання переваг, а про можливість) достукатись до певних кіл з тим, щоб звернутися. Питання, з якими ми звертаємось останнім часом, і, навіть, не те, щоб звертатись, а це спроба бути почутими, тому що Україна потребує, тому що війна і все, що пов’язане з цим жахіттям, покладає на нас додаткові обов’язки. І ті можливості, які ми маємо використовувати повною мірою, перебуваючи особливо тут, за кордоном, як представники країни, як амбасадори своєї країни. Найменше, що ми можемо зараз зробити для нашої країни, це дійсно бути посланцями, і не тільки, бути і голосом, і силою країни, і тією рушійною силою, яка допоможе в скрутну годину.

Так, доброго ранку, пане Ігорю, і дякую за запрошення до цього інтерв’ю. Дійсно, дуже цікаво відчути себе, так скажімо, в моїй старій іпостасі, бо ця велика війна перевернула все з ніг на голову. Але тим не менше. Один раз науковець – все життя науковець. В Німеччині я опинилась ще до повномасштабного вторгнення. Насправді, не опинилась, це якоюсь несподіванкою не було, це було життя між двома країнами спочатку, і потім все ж таки нелегке рішення залишитись тут. Наукова діяльність, якою я займалась в Україні, приналежність до академічної сфери і паралельна робота в різних інституціях українського фінансового ринку, і у зв’язку з цим з`явились такі місточки, зв’язки з Німеччиною. Спочатку участь як аспірантки в міжурядових програмах, і потім вже робочі поїздки і контакти, це були Аахен, Констанц, Франкфурт-на-Майні… Потім сімейні обставини, які змінюються, і я тут. Моє наукове життя все рівно в Україні на цьому не завершилось. Київський національний економічний університет – це мій університет один раз і назавжди. І навчання в докторантурі потім. На жаль, незахищена докторська, бо 2022 рік змінив наше життя кардинально. Моя академічна діяльність тут, в Німеччині, була пов’язана з Технічним університетом міста Ашаффенбург. Тоді відбувся цікавий проєкт DigiBridg з університетами з України. Для мене була велика радість: і Львівська політехніка, і Київський національний економічний університет. Цікаві-цікаві зустрічі. І на сьогодні я є в новій дещо ролі для себе: громадська діяльність, активна громадська діяльність. І тут таки оця приписка – або «PhD» або в Німеччині «Dr.» до прізвища – це такий ключик, який дає можливість достукатись, бути почутим і дати зрозуміти, що ти, маючи певний бекграунд, маєш можливість (це не про отримання переваг, а про можливість) достукатись до певних кіл з тим, щоб звернутися. Питання, з якими ми звертаємось останнім часом, і, навіть, не те, щоб звертатись, а це спроба бути почутими, тому що Україна потребує, тому що війна і все, що пов’язане з цим жахіттям, покладає на нас додаткові обов’язки. І ті можливості, які ми маємо використовувати повною мірою, перебуваючи особливо тут, за кордоном, як представники країни, як амбасадори своєї країни. Найменше, що ми можемо зараз зробити для нашої країни, це дійсно бути посланцями, і не тільки, бути і голосом, і силою країни, і тією рушійною силою, яка допоможе в скрутну годину.

Наскільки я розумію, Ви перебрались до Німеччини ще в 2016 році. І Ви вже почали розповідати про ці активності, але тепер ще докладніше, що вдалося зробити за ці вже 9 років на ниві наукової дипломатії, на ниві активізму в інтересах України? Вікторія фон Розен Перша думка, коли ти приймаєш рішення, визначаючи своє місце перебування: «А чим я буду займатись?» Бо це ж не те саме, коли молода людина переїжджає на навчання, переїжджає за конкретною програмою, знаючи: «Я буду навчатись». Або діти, коли їдуть з батьками: «Ми будемо з родиною». А тут ти переїжджаєш, нова країна. І вже є і досвід, і позиція, і певні переваги… Ти залишаєш це свідомо, йдучи фактично в невизначеність. І все спочатку: мова, якою б вона доброю не була, все рівно це не той рівень, ти не є носієм мови. Невизнані дипломи: «А будуть вони сприйняті? Не будуть сприйняті?» До речі, якщо в тебе є вже захищена дисертація, то в Німеччині, тут якраз дуже-дуже лояльні і прийнятні умови. В принципі, без проблем, якщо це державний ВУЗ, абсолютно сприймається. Тому, знов-таки, я була тут з самого початку доктором, і це вже добре. Хоча процес визнання потім ще раз пройшла. Вже більше для того, щоб цей наш старий запис, кандидат економічних наук, трансформували в зрозумілу приставку тут, в Німеччині. Далі – пошук роботи, все, що з цим пов’язано, те середовище, з яким ти хочеш себе пов’язати. Так, це не лише про роботу, це і про те коло, яке буде визначати для тебе фактично половину твого життя, зайнятості, інтересів і можливостей. Для мене питання те, чим я буду займатись, чим я буду дихати, жити і яке буде коло мого оточення, просто не стояло. Спочатку в тісній співпраці з Генеральним консульством України тут, в місті Франкфурт, далі – ті німці, які відчували мою потребу до організації тих заходів (культурних заходів, історичних, різноманітного спрямування, літературних), вони мені самі підказали: «А є така Німецько-українська асоціація з питань бізнесу та науки, то, мабуть, це те, що ти могла собі уявити». Так, познайомилась і долучилась до роботи цієї асоціації, яка існує вже з 2005 року і має дуже-дуже цікавий досвід якраз з точки зору дипломатії і захисту інтересів України, чи рromotion інтересів України і взагалі історії, культури і так далі. Чесно скажу, до повномасштабного тут, в Гессені, у Франкфурті, мало хто навіть міг би знайти Україну на мапі світу, на жаль. Тому така дипломатія була потрібна, це було зрозуміло, і перший і найвпливовіший інструмент в таких випадках, то є культурна дипломатія. Всі ми знаємо. Стосовно наукової дипломатії, знов-таки, наступним кроком був мій досвід роботи в університеті міста Ашаффенбург. І так, мені це дало можливість дійсно реалізувати той проєкт, який паралельно в нас також був: стартап Digital Bridge Builders для IT сфери, молодих стартаперів з України, щоб показати їх тут, в Німеччині. Як DigiBridg, як університетський проєкт для студентів з їхнім баченням, що таке підприємництво, що таке інноваційність, це був для мене також ще один цікавий досвід. І з точки зору якраз наукової дипломатії, то долучення Львівської політехніки, Київського національного економічного університету, потім університету міста Ашаффенбург. Потім підтягнулись Фінський університет, Південно-Африканський університет і так далі. Тобто зібралось ціле коло університетів із всіх континентів, і це приємне відчуття, коли дійсно ти бачиш: «Ага, от, наші, українські університети, вони є конкурентоспроможними». І коли ти бачиш, коли студенти «пітчать» свої роботи, вони є на рівні, а, іноді, і на голову вище. Це гордість, це, дійсно, гордість за українців, за свою країну. І, звичайно, з початком повномасштабного – така реакція, така підтримка! У нас в перший же день, 24 лютого 2022 року, на площі, під час демонстрації, зібралось, по різним оцінкам, до трьох тисяч людей. Ми були почуті. Я думаю, що і культурна дипломатія, і присутність суботньої школи тут, в місті Франкфурт, і робота Генерального консульства України, і, знов-таки, Перший інвестиційний форум, що ми провели напередодні – тобто в різних верствах вже звучало слово «Україна», вже була почута тема України. І інтерес, або культурний, або науковий, або економічний, або через інші різні канали – він був. І люди зреагували. Зреагували на те, що сталося. І готовність тут, у Франкфурті і в Гессені (земля Гессен), допомагати, надавати підтримку Україні до сьогодні лишається дуже-дуже суттєвою. Це дуже важливо. Я людина, яка просто зараз робить те, що має робити. Не більше, не менше. Хоча зусиль вкладається дуже багато і ми всі, основна маса українців, активних українців, тут, у Франкфурті, живемо цим. Але, знов таки, це колективна робота і це робота свідомої частини. І знов таки, ще особливість, я так думаю, тут, у Франкфурті: я наразі зустріла дуже багато своїх колег. Колег саме з України. Неймовірно приємно. І на початку це були, переважно, мої студенти. І ті, хто долучались найбільш активно до заходів і до допомоги, і до різних активностей, це дійсно ті студенти, які активні, працюючі, займаючі вже певні позиції, із своїми ідеями, і підтримкою зі свого боку. І далі початок 2022-го року, лютий, багато колег також волею обставин опинились тут. І підтримка, навіть, невидима підтримка – вона завжди відчутна. Контакт. Незважаючи на те, що ми не зустрічаємось кожного дня, але ми знаємо, хто чим дихає. Навіть співпраця з Вами. З того, з чого почалось, це було вже більше двох років. Створення «Української наукової діаспори» як платформи, і перший захід, який нам вдалося тоді офлайн організувати тут, у Франкфурті – це також добрий приклад того, як оці невидимі зв’язки існують. Підтримка є, і це дуже добре.

Перша думка, коли ти приймаєш рішення, визначаючи своє місце перебування: «А чим я буду займатись?» Бо це ж не те саме, коли молода людина переїжджає на навчання, переїжджає за конкретною програмою, знаючи: «Я буду навчатись». Або діти, коли їдуть з батьками: «Ми будемо з родиною». А тут ти переїжджаєш, нова країна. І вже є і досвід, і позиція, і певні переваги… Ти залишаєш це свідомо, йдучи фактично в невизначеність. І все спочатку: мова, якою б вона доброю не була, все рівно це не той рівень, ти не є носієм мови. Невизнані дипломи: «А будуть вони сприйняті? Не будуть сприйняті?» До речі, якщо в тебе є вже захищена дисертація, то в Німеччині, тут якраз дуже-дуже лояльні і прийнятні умови. В принципі, без проблем, якщо це державний ВУЗ, абсолютно сприймається. Тому, знов-таки, я була тут з самого початку доктором, і це вже добре. Хоча процес визнання потім ще раз пройшла. Вже більше для того, щоб цей наш старий запис, кандидат економічних наук, трансформували в зрозумілу приставку тут, в Німеччині. Далі – пошук роботи, все, що з цим пов’язано, те середовище, з яким ти хочеш себе пов’язати. Так, це не лише про роботу, це і про те коло, яке буде визначати для тебе фактично половину твого життя, зайнятості, інтересів і можливостей. Для мене питання те, чим я буду займатись, чим я буду дихати, жити і яке буде коло мого оточення, просто не стояло. Спочатку в тісній співпраці з Генеральним консульством України тут, в місті Франкфурт, далі – ті німці, які відчували мою потребу до організації тих заходів (культурних заходів, історичних, різноманітного спрямування, літературних), вони мені самі підказали: «А є така Німецько-українська асоціація з питань бізнесу та науки, то, мабуть, це те, що ти могла собі уявити». Так, познайомилась і долучилась до роботи цієї асоціації, яка існує вже з 2005 року і має дуже-дуже цікавий досвід якраз з точки зору дипломатії і захисту інтересів України, чи рromotion інтересів України і взагалі історії, культури і так далі. Чесно скажу, до повномасштабного тут, в Гессені, у Франкфурті, мало хто навіть міг би знайти Україну на мапі світу, на жаль. Тому така дипломатія була потрібна, це було зрозуміло, і перший і найвпливовіший інструмент в таких випадках, то є культурна дипломатія. Всі ми знаємо. Стосовно наукової дипломатії, знов-таки, наступним кроком був мій досвід роботи в університеті міста Ашаффенбург. І так, мені це дало можливість дійсно реалізувати той проєкт, який паралельно в нас також був: стартап Digital Bridge Builders для IT сфери, молодих стартаперів з України, щоб показати їх тут, в Німеччині. Як DigiBridg, як університетський проєкт для студентів з їхнім баченням, що таке підприємництво, що таке інноваційність, це був для мене також ще один цікавий досвід. І з точки зору якраз наукової дипломатії, то долучення Львівської політехніки, Київського національного економічного університету, потім університету міста Ашаффенбург. Потім підтягнулись Фінський університет, Південно-Африканський університет і так далі. Тобто зібралось ціле коло університетів із всіх континентів, і це приємне відчуття, коли дійсно ти бачиш: «Ага, от, наші, українські університети, вони є конкурентоспроможними». І коли ти бачиш, коли студенти «пітчать» свої роботи, вони є на рівні, а, іноді, і на голову вище. Це гордість, це, дійсно, гордість за українців, за свою країну. І, звичайно, з початком повномасштабного – така реакція, така підтримка! У нас в перший же день, 24 лютого 2022 року, на площі, під час демонстрації, зібралось, по різним оцінкам, до трьох тисяч людей. Ми були почуті. Я думаю, що і культурна дипломатія, і присутність суботньої школи тут, в місті Франкфурт, і робота Генерального консульства України, і, знов-таки, Перший інвестиційний форум, що ми провели напередодні – тобто в різних верствах вже звучало слово «Україна», вже була почута тема України. І інтерес, або культурний, або науковий, або економічний, або через інші різні канали – він був. І люди зреагували. Зреагували на те, що сталося. І готовність тут, у Франкфурті і в Гессені (земля Гессен), допомагати, надавати підтримку Україні до сьогодні лишається дуже-дуже суттєвою. Це дуже важливо. Я людина, яка просто зараз робить те, що має робити. Не більше, не менше. Хоча зусиль вкладається дуже багато і ми всі, основна маса українців, активних українців, тут, у Франкфурті, живемо цим. Але, знов таки, це колективна робота і це робота свідомої частини. І знов таки, ще особливість, я так думаю, тут, у Франкфурті: я наразі зустріла дуже багато своїх колег. Колег саме з України. Неймовірно приємно. І на початку це були, переважно, мої студенти. І ті, хто долучались найбільш активно до заходів і до допомоги, і до різних активностей, це дійсно ті студенти, які активні, працюючі, займаючі вже певні позиції, із своїми ідеями, і підтримкою зі свого боку. І далі початок 2022-го року, лютий, багато колег також волею обставин опинились тут. І підтримка, навіть, невидима підтримка – вона завжди відчутна. Контакт. Незважаючи на те, що ми не зустрічаємось кожного дня, але ми знаємо, хто чим дихає. Навіть співпраця з Вами. З того, з чого почалось, це було вже більше двох років. Створення «Української наукової діаспори» як платформи, і перший захід, який нам вдалося тоді офлайн організувати тут, у Франкфурті – це також добрий приклад того, як оці невидимі зв’язки існують. Підтримка є, і це дуже добре.

Саме про той офлайн мітинг у Франкфурті: справді, Ви тоді зібрали наших дівчат, наукових діаспорянок з різних країн, з осередків «Української наукової діаспори» в різних країнах. І там вони вперше побачили одна одну наживо. Чому Ви тоді за це взялися? Все ж таки не так просто організаційно. Тобто Ви фактично вийшли за межі свого цього німецького кола, німецько-українського кола, і взяли на себе ініціативу вже значно ширше географічно об’єднати представниць української наукової діаспори. Докладніше про це розкажіть. Вікторія фон Розен Дякую, Ігорю, за запитання. Насправді, так вийшло, що дуже активний проєкт був, як я вже говорила, в Ашаффенбурзі. На жаль, він завершився у вересні 2022-го року, і тоді ж я була із своїм невеличким дослідженням в The State University of New York. Це такий в мене був місяць дослідницький. І контакти, спілкування там, плюс ті колеги, які опинились тут, у Франкфурті, в Гессені, багато зустрічей в Німеччині. Тоді був насправді дуже шалений темп життя. Бо дійсно місто звернулося з пропозицією: «Давайте дамо вам бюро». І, звичайно, це передчуття, що буде дуже багато вимушено переміщених осіб тут, то певна ступінь готовності вже була, і ми дійсно як Український координаційний центр тут на місці через себе пропустили ту масу людей, більше ста тисяч за півроку. І це і різні форми, і хотлайн, і приходили люди, і реєстрація, і все інше. І, знов таки, в такому темпі. Тим не менш, коли багато всього відбувається, ти, як то не дивно, більше встигаєш. І дуже велика кількість людей з болем, людей зі своїми переживаннями, острахами. І також дуже велика кількість світлих, добрих і просто прекрасних людей. І спілкування. Немає нічого поганого без доброго. Я дійсно вдячна долі, що я мала можливість бути долученою в такій мірі до допомоги тут, на місці, бо це мені надало можливість, перш за все, спілкування з людьми. І далі вся моя попередня діяльність, робота, в тому числі та ж поїздка, запрошення від професора Гарднера до Штатів. І от той місяць, який, фактично, дав мені сили далі триматись. Виконуючи певну соціальну функцію, тим не менше треба давати собі можливість займатись своєю справою, тим, що ти можеш найкраще робити, для мене це моя наукова діяльність. Для мого мозку – це як «найсмачніша їжа». Я займаюся моєю улюбленою справою і я отримую від цього велике задоволення. Так само від спілкування з людьми я отримую велике задоволення. У нас було утворено велике коло людей, які хотіли це зробити, які могли це зробити, і ми це зробили. Нас підтримав тоді і Європарламент, і інституції в Німеччині. Дякую Вам тоді за довіру, що перше місце, де ми провели такий форум, це був Франкфурт. І наразі ми готуємо наступний форум, і в нас таких вже відбулося п’ять на тему «Відбудова України». Два з них – це були форуми «Відбудова України і українська наукова діаспора». В тому числі і минулого року. 20 студентів з Чернігова, з Чернігівської політехніки були в нас. Архітекторки. І я думаю, вони взяли добрий багаж з собою, багаж ідей і матеріалів для захисту магістерської роботи. Так що робота продовжується, плануємо наступний наш форум в листопаді. І сподіваюся, що наступного року проведемо також форум на тему української наукової діаспори знов. Тому люди, цікаві люди – це, перш за все, те, що допомагає в будь-яких ситуаціях і підтримує. Підтримує і дає сили.

Дякую, Ігорю, за запитання. Насправді, так вийшло, що дуже активний проєкт був, як я вже говорила, в Ашаффенбурзі. На жаль, він завершився у вересні 2022-го року, і тоді ж я була із своїм невеличким дослідженням в The State University of New York. Це такий в мене був місяць дослідницький. І контакти, спілкування там, плюс ті колеги, які опинились тут, у Франкфурті, в Гессені, багато зустрічей в Німеччині. Тоді був насправді дуже шалений темп життя. Бо дійсно місто звернулося з пропозицією: «Давайте дамо вам бюро». І, звичайно, це передчуття, що буде дуже багато вимушено переміщених осіб тут, то певна ступінь готовності вже була, і ми дійсно як Український координаційний центр тут на місці через себе пропустили ту масу людей, більше ста тисяч за півроку. І це і різні форми, і хотлайн, і приходили люди, і реєстрація, і все інше. І, знов таки, в такому темпі. Тим не менш, коли багато всього відбувається, ти, як то не дивно, більше встигаєш. І дуже велика кількість людей з болем, людей зі своїми переживаннями, острахами. І також дуже велика кількість світлих, добрих і просто прекрасних людей. І спілкування. Немає нічого поганого без доброго. Я дійсно вдячна долі, що я мала можливість бути долученою в такій мірі до допомоги тут, на місці, бо це мені надало можливість, перш за все, спілкування з людьми. І далі вся моя попередня діяльність, робота, в тому числі та ж поїздка, запрошення від професора Гарднера до Штатів. І от той місяць, який, фактично, дав мені сили далі триматись. Виконуючи певну соціальну функцію, тим не менше треба давати собі можливість займатись своєю справою, тим, що ти можеш найкраще робити, для мене це моя наукова діяльність. Для мого мозку – це як «найсмачніша їжа». Я займаюся моєю улюбленою справою і я отримую від цього велике задоволення. Так само від спілкування з людьми я отримую велике задоволення. У нас було утворено велике коло людей, які хотіли це зробити, які могли це зробити, і ми це зробили. Нас підтримав тоді і Європарламент, і інституції в Німеччині. Дякую Вам тоді за довіру, що перше місце, де ми провели такий форум, це був Франкфурт. І наразі ми готуємо наступний форум, і в нас таких вже відбулося п’ять на тему «Відбудова України». Два з них – це були форуми «Відбудова України і українська наукова діаспора». В тому числі і минулого року. 20 студентів з Чернігова, з Чернігівської політехніки були в нас. Архітекторки. І я думаю, вони взяли добрий багаж з собою, багаж ідей і матеріалів для захисту магістерської роботи. Так що робота продовжується, плануємо наступний наш форум в листопаді. І сподіваюся, що наступного року проведемо також форум на тему української наукової діаспори знов. Тому люди, цікаві люди – це, перш за все, те, що допомагає в будь-яких ситуаціях і підтримує. Підтримує і дає сили.

Справді, дякую Вам за таку підтримку. Це дорогого варте. Пані Вікторіє, порозмірковуйте щодо гендерного аспекту Вашого наукового активізму. Як впливає гендер і на успішність такої діяльності, і на інструменти, які використовуються в діяльності з наукової дипломатії? Вікторія фон Розен Як каже мій чоловік, що гендер – це не лише про жінок. Тому тут, чесно кажучи, нема якихось особливих переваг в будь-якому разі. Якщо говорити без прив’язки до наукової дипломатії, от взагалі «жінка-науковець»: для мене не було ніяких особливих перепон чи переваг. Просто бажання читати і працювати більше. І на той момент, коли мене питали, я працювала в Національному депозитарії України, якраз очолювала міжнародний напрямок: «Навіщо тобі університет?» Бо біжиш вже пізно ввечері на лекції, бо дійсно рівень зарплати, все інше – не порівняти. Я казала: «В мене є добрий привід читати книжки…». Все ж таки, для мене, якщо хтось з викладачів виходив з аудиторії, казав: «Ого, там важко було, там стільки-то груп студентів, стільки-то слухачів», було навпаки. Це заряд емоцій. Молоді люди, спілкування, думки, ідеї – це те, що робить тебе сильніше, це те, що пробуджує в тебе науковий інтерес. Тобто, це спілкування з аудиторією, це «прокачування» інформації. Моя, як тут в Німеччині кажуть, wissenschaftliche mutter, наукова керівниця, Валентина Миколаївна Суторміна, вчила: «Тільки коли вже на десятий раз прочитав лекцію, ти тоді отримуєш лише відчуття, чи то дійсно відбулося, чи ні». Це стосується будь-якого науковця, без залежності від гендерної приналежності. Для мене єдине, що було невеличким випробовуванням, це період вагітності. Бо вагітність – це не хвороба, це нормальний стан. І коли я захищала дисертацію між моїми двома дітьми з різницею в два роки, у всіх було питання: «Навіщо тобі цей захист?» Я кажу: «Я ж не хвора, це просто нормальний процес». Так само моя колега, в неї вже третя дитинка народилась. Тобто це абсолютно нормально. Тут потрібно, щоб чоловіки почали ставитись до цього процесу також як до нормального. Ну і з цікавого досвіду, якраз стосовно гендерних питань. Моя поїздка, супровід студентів в один з університетів Німеччини. І мене, як «пані професорку», запрошують на засідання: і там тільки чоловіки. Ввечері зустрічаємось: тільки чоловіки. За весь час я тільки з однією жінкою поспілкувалась, вона очолювала міжнародний офіс, International Office. І я така була засмучена, ми з нею про це потім говорили... І потім вже багато років пройшло. Ми з чоловіком були запрошені на день святкування партнерства між українським і німецьким університетом. І до мене підходить та сама жінка і каже: «А в нас вже ситуація набагато краща, подивіться». Мені так приємно було, неймовірно, бо стільки років пройшло, і вона мене пам’ятає, і пам’ятає мою збентеженість: «А чому так?».

Як каже мій чоловік, що гендер – це не лише про жінок. Тому тут, чесно кажучи, нема якихось особливих переваг в будь-якому разі. Якщо говорити без прив’язки до наукової дипломатії, от взагалі «жінка-науковець»: для мене не було ніяких особливих перепон чи переваг. Просто бажання читати і працювати більше. І на той момент, коли мене питали, я працювала в Національному депозитарії України, якраз очолювала міжнародний напрямок: «Навіщо тобі університет?» Бо біжиш вже пізно ввечері на лекції, бо дійсно рівень зарплати, все інше – не порівняти. Я казала: «В мене є добрий привід читати книжки…». Все ж таки, для мене, якщо хтось з викладачів виходив з аудиторії, казав: «Ого, там важко було, там стільки-то груп студентів, стільки-то слухачів», було навпаки. Це заряд емоцій. Молоді люди, спілкування, думки, ідеї – це те, що робить тебе сильніше, це те, що пробуджує в тебе науковий інтерес. Тобто, це спілкування з аудиторією, це «прокачування» інформації. Моя, як тут в Німеччині кажуть, wissenschaftliche mutter, наукова керівниця, Валентина Миколаївна Суторміна, вчила: «Тільки коли вже на десятий раз прочитав лекцію, ти тоді отримуєш лише відчуття, чи то дійсно відбулося, чи ні». Це стосується будь-якого науковця, без залежності від гендерної приналежності. Для мене єдине, що було невеличким випробовуванням, це період вагітності. Бо вагітність – це не хвороба, це нормальний стан. І коли я захищала дисертацію між моїми двома дітьми з різницею в два роки, у всіх було питання: «Навіщо тобі цей захист?» Я кажу: «Я ж не хвора, це просто нормальний процес». Так само моя колега, в неї вже третя дитинка народилась. Тобто це абсолютно нормально. Тут потрібно, щоб чоловіки почали ставитись до цього процесу також як до нормального. Ну і з цікавого досвіду, якраз стосовно гендерних питань. Моя поїздка, супровід студентів в один з університетів Німеччини. І мене, як «пані професорку», запрошують на засідання: і там тільки чоловіки. Ввечері зустрічаємось: тільки чоловіки. За весь час я тільки з однією жінкою поспілкувалась, вона очолювала міжнародний офіс, International Office. І я така була засмучена, ми з нею про це потім говорили... І потім вже багато років пройшло. Ми з чоловіком були запрошені на день святкування партнерства між українським і німецьким університетом. І до мене підходить та сама жінка і каже: «А в нас вже ситуація набагато краща, подивіться». Мені так приємно було, неймовірно, бо стільки років пройшло, і вона мене пам’ятає, і пам’ятає мою збентеженість: «А чому так?».

А тепер прошу порозмірковувати про інше. Дев’ять років Вашого досвіду адвокації інтересів України, перебуваючи в Німеччині. Як Ви думаєте, в чому специфіка адвокації інтересів України за кордоном тими науковцями, які продовжують працювати в Україні і тільки час від часу виїжджають за кордон, і тими, хто постійно там перебуває? Які у кожної з цих категорій кращі можливості і чому? В яких аспектах наукової дипломатії? Вікторія фон Розен Я не думаю, що питання можна ставити саме так, бо якщо ми беремо чисто ситуацію, науковець в екзилі… До речі, з нашою колегою ми якраз цією темою переймаємось. Моя думка, що науковець – це людина без явних кордонів. Я можу попрацювати в Німеччині, я можу поїхати попрацювати в Штатах, якщо там є відкрита позиція, якщо там цікавий research і моя тема попадає в контекст, і вона мені саме зараз важлива і цікава. Тобто, пошук відбувається за принципом теми, за принципом зв’язків і зручностей. Там зручно працювати в бібліотеці, є можливості прийняти участь в конференціях і так далі. Мені це наразі для побудови моєї кар’єри потрібно. Звичайно, в такому разі науковець є носієм культури своєї країни, тим «термометром», який градус і наскільки в цій країні наука просунулася в цьому напрямі. Тобто, дійсно, це можливість через науковців для країни бути таким показником освіченості, показником з прийняття певних інноваційних напрямів і так далі, і так далі. Тобто, мабуть, тут трохи з дефініціями і з порядком з іншого боку потрібно підходити, але тим не менше. Науковець – це вже людина, яка більше орієнтується на реалізацію своїх основних досягнень, досліджень. Не керуючись при цьому: «так, я перебуваю в цій країні, я виїхав і тут додається функція, я займаюся науковою дипломатією тепер». Ні, людина переїжджає, вона продовжує займатися своєю улюбленою справою і відповідно до рівня фаховості, відповідно до рівня зв’язків з науковим світом цієї людини, є судження і про цю людину, як про науковця, і, відповідно: «А де Ви навчались?» І отут скоріше питання: який навчальний заклад. Країна – зрозуміло, і мені дуже приємно завжди говорити: «Київський національний економічний університет». «Київський» стоїть попереду? Зрозуміло: це Україна. Тепер взагалі у всіх вже на слуху і сприймається добре. «А який фах?» «Фінанси». «Супер!» Бо Франкфурт – фінансовий центр Європи. І це вже, як то кажуть, є візитною карткою. Саме для мене також. Тому, з точки зору науковця і можливостей, для мене прийнятніша ситуація, коли я все ж таки залишаюсь науковцем, залишаюсь приналежати до кола випускників мого університету і відповідно до цього себе позиціонувати все ж таки як випускниця саме цього університету, саме цієї країни. І, навіть перебуваючи тут, в Німеччині, вже певну кількість років, я лишаюсь все ж таки, Ausländer. В будь-якому разі в будь-якій країні ти можеш бути в іпостасі мігранта. І я думаю, що перевага для науковців, культурних діячів, спортсменів – це саме те, що оця «мігрантська» складова, вона не впливає на їхню фахову складову, на їх рівень фаховості. Це ті люди, які скоріше самі вибудовують свою кар’єру. І, повертаючись до початку розмови, саме початок цієї кар’єри, витоки цієї кар’єри і є таким ключиком до того, а що їм дало поштовх. І завжди можна з гордістю сказати: «А я народився і навчався в Україні». Це важливо!

Я не думаю, що питання можна ставити саме так, бо якщо ми беремо чисто ситуацію, науковець в екзилі… До речі, з нашою колегою ми якраз цією темою переймаємось. Моя думка, що науковець – це людина без явних кордонів. Я можу попрацювати в Німеччині, я можу поїхати попрацювати в Штатах, якщо там є відкрита позиція, якщо там цікавий research і моя тема попадає в контекст, і вона мені саме зараз важлива і цікава. Тобто, пошук відбувається за принципом теми, за принципом зв’язків і зручностей. Там зручно працювати в бібліотеці, є можливості прийняти участь в конференціях і так далі. Мені це наразі для побудови моєї кар’єри потрібно. Звичайно, в такому разі науковець є носієм культури своєї країни, тим «термометром», який градус і наскільки в цій країні наука просунулася в цьому напрямі. Тобто, дійсно, це можливість через науковців для країни бути таким показником освіченості, показником з прийняття певних інноваційних напрямів і так далі, і так далі. Тобто, мабуть, тут трохи з дефініціями і з порядком з іншого боку потрібно підходити, але тим не менше. Науковець – це вже людина, яка більше орієнтується на реалізацію своїх основних досягнень, досліджень. Не керуючись при цьому: «так, я перебуваю в цій країні, я виїхав і тут додається функція, я займаюся науковою дипломатією тепер». Ні, людина переїжджає, вона продовжує займатися своєю улюбленою справою і відповідно до рівня фаховості, відповідно до рівня зв’язків з науковим світом цієї людини, є судження і про цю людину, як про науковця, і, відповідно: «А де Ви навчались?» І отут скоріше питання: який навчальний заклад. Країна – зрозуміло, і мені дуже приємно завжди говорити: «Київський національний економічний університет». «Київський» стоїть попереду? Зрозуміло: це Україна. Тепер взагалі у всіх вже на слуху і сприймається добре. «А який фах?» «Фінанси». «Супер!» Бо Франкфурт – фінансовий центр Європи. І це вже, як то кажуть, є візитною карткою. Саме для мене також. Тому, з точки зору науковця і можливостей, для мене прийнятніша ситуація, коли я все ж таки залишаюсь науковцем, залишаюсь приналежати до кола випускників мого університету і відповідно до цього себе позиціонувати все ж таки як випускниця саме цього університету, саме цієї країни. І, навіть перебуваючи тут, в Німеччині, вже певну кількість років, я лишаюсь все ж таки, Ausländer. В будь-якому разі в будь-якій країні ти можеш бути в іпостасі мігранта. І я думаю, що перевага для науковців, культурних діячів, спортсменів – це саме те, що оця «мігрантська» складова, вона не впливає на їхню фахову складову, на їх рівень фаховості. Це ті люди, які скоріше самі вибудовують свою кар’єру. І, повертаючись до початку розмови, саме початок цієї кар’єри, витоки цієї кар’єри і є таким ключиком до того, а що їм дало поштовх. І завжди можна з гордістю сказати: «А я народився і навчався в Україні». Це важливо!

Це справді дуже цікаво. Які б Ви дали поради тим українським науковцям, науковицям за кордоном, які хочуть, тільки хочуть почати долучатись до публічної дипломатії як механізму просування інтересів України? Вікторія фон Розен Не замикатись в собі. Знов таки, найбільша цінність в цьому світі – це люди. Якщо люди, то це спілкування. Це не має бути монолог з самим собою. Бібліотека – це дуже добре, як і твоє дослідження. Але, знов-таки, живе спілкування. Особливо, я так думаю, за часів Корони, коли ми були обмежені онлайн спілкуванням, навіть були такі думки: «Ні, всі офіси, все потрібно позакривати, онлайн працює!» Не працює. Тільки живе спілкування, очі в очі, розмови, суперечки, участь в конференціях, поїздки, як можна більше, досвід, практичний досвід. І роблячи свою кар’єру, не забувати про своє суспільне призначення. В той нелегкий час, коли наша країна потребує підтримки, бути голосом країни, бути дипломатом, адвокатом своєї країни в світовому просторі. Це не те, що додається ще до обов’язків. Це те, що дасть потім і може дати нашим молодим науковцям сили на непростому шляху. Але, знов таки, додає сили в розумінні того, що наша країна вистояла. Це означає, що ми сильні, ми того варті. Потрібно дійсно вкладати зусилля. Промотуючи свою країну, ти, фактично, будуєш необхідне підгрунтя і для себе, для своєї родини, для свого оточення. І коли є безпосередньо ще зв’язки і зв’язки, які підтримуються з твоїм університетом, з твоїм оточенням і в Україні, і тут, закордоном, і ти робиш такий же невеличкий острівець контактів, то від того, дійсно, залежить і твій успіх, і успіх твоєї країни. Як в рослини є коріння, яким вона тримається за землю, так і в людини є коріння, яким вона тримається і має змогу рости далі. І де б ти не перебував в певний період часу, коріння – в Україні, де ти народилася/народився. І таким чином, черпаючи необхідні сили, ти ростеш далі. Тому головна-головна порада – це дійсно формування такого оточення, яке буде і тобі підтримкою, і, з іншого боку, буде джерелом також наукової енергії, нових думок і можливостей для того, щоб розвиватися і в професійному плані, і в соціальному плані, і в духовному плані.

Не замикатись в собі. Знов таки, найбільша цінність в цьому світі – це люди. Якщо люди, то це спілкування. Це не має бути монолог з самим собою. Бібліотека – це дуже добре, як і твоє дослідження. Але, знов-таки, живе спілкування. Особливо, я так думаю, за часів Корони, коли ми були обмежені онлайн спілкуванням, навіть були такі думки: «Ні, всі офіси, все потрібно позакривати, онлайн працює!» Не працює. Тільки живе спілкування, очі в очі, розмови, суперечки, участь в конференціях, поїздки, як можна більше, досвід, практичний досвід. І роблячи свою кар’єру, не забувати про своє суспільне призначення. В той нелегкий час, коли наша країна потребує підтримки, бути голосом країни, бути дипломатом, адвокатом своєї країни в світовому просторі. Це не те, що додається ще до обов’язків. Це те, що дасть потім і може дати нашим молодим науковцям сили на непростому шляху. Але, знов таки, додає сили в розумінні того, що наша країна вистояла. Це означає, що ми сильні, ми того варті. Потрібно дійсно вкладати зусилля. Промотуючи свою країну, ти, фактично, будуєш необхідне підгрунтя і для себе, для своєї родини, для свого оточення. І коли є безпосередньо ще зв’язки і зв’язки, які підтримуються з твоїм університетом, з твоїм оточенням і в Україні, і тут, закордоном, і ти робиш такий же невеличкий острівець контактів, то від того, дійсно, залежить і твій успіх, і успіх твоєї країни. Як в рослини є коріння, яким вона тримається за землю, так і в людини є коріння, яким вона тримається і має змогу рости далі. І де б ти не перебував в певний період часу, коріння – в Україні, де ти народилася/народився. І таким чином, черпаючи необхідні сили, ти ростеш далі. Тому головна-головна порада – це дійсно формування такого оточення, яке буде і тобі підтримкою, і, з іншого боку, буде джерелом також наукової енергії, нових думок і можливостей для того, щоб розвиватися і в професійному плані, і в соціальному плані, і в духовному плані.

Озираючись на Ваш життєвий шлях, я бачу, що фактично ця порада на Вашому досвіді. Оці острівки Ви навколо себе там, у Франкфурті, цілеспрямовано або не цілеспрямовано, але будуєте впродовж цих 9 років Вашого перебування за кордоном. І вже останнє питання, але від цього не менш важливе. А що далі? Ваші сподівання, мрії, плани в сфері активізму і наукової дипломатії? Вікторія фон Розен Плани... Дякую за запитання. Є над чим подумати. Так, тут, звичайно, як завжди, є стратегія, є тактика, є короткострокові плани, є довгострокові плани, є те, що пов’язане з приватною сферою, з публічною сферою, з науковою або також професійною. Все ж таки для мене оці різні напрямки, які я все ж таки пробую, вони для мене всі важливі. Тим не менш, хотілося б, дійсно, трохи-трохи вже балансувати те, що називається тут Ehrenamt, а в нас таке слово, яке я не дуже люблю, волонтерство. Все ж таки, в перекладі з німецької, Ehrenamt – це почесна діяльність. Я шуткую, Ehren – це почесна, Amt – це діяльність, пов’язана із зароблянням грошей, то я кажу: «Це Ehren ohne Amt». Без Amt. Це балансування важливо тому, що є етапи, коли так, дійсно, від нас вимагається 100 % всіх зусиль спрямувати на певні речі для того, щоб в даний момент досягнути, чи, так скажімо, потрібна допомога – треба зробити, так. Але далі – це як в літаку: маску одягає спочатку мати або тато, а потім діти. Так, в мене вже момент, коли потрібно одягати маску для того, щоб лишатися ефективною. Тому оця річ про балансування мене трохи займає. І, звичайно, я б хотіла все ж таки закінчити свою докторську дисертацію. Це цікаво і, знов-таки, це дає мені сили, а не забирає час. Далі – професійна діяльність, бо, знов-таки, я люблю свій фах, я колись обрала спеціально і я довго йшла до цього. З точки зору активної громадської діяльності, яка також мені дає сили, тут в мене є невеличкі плани. Ми багато-багато проводимо культурних заходів, і культурна дипломатія – це дуже важливо, потребує також часу і ще більшого професійного підходу. І я думаю, це наразі дуже актуально і важливо і для України. Мені хотілося реалізувати пару проєктів, не готова поки назвати їх, але це вже не просто задум. І, звичайно, далі-далі. Наш Український координаційний центр – це діяльність 24*7. Це і в рамках Erasmus+, також проєкти дуже цікаві, інтернаціональні проєкти. Вчора з колегами з Польщі розмовляли. Тренінг і коучинг для активних жінок, для жінок, які хочуть розвиватися, маючи мігрантське підгрунтя, яким чином відчути свою силу, знайти свій новий професійний шлях, і не тільки. Такі речі також мають місце. І дійсно, наступні наші форуми, економічні форуми. Але все ж таки найбільшим бажанням, найбільшою ідеєю і тим, що визначає здебільшого моє майбутнє, це перемога для України. Це наша країна, наші люди. І допоки потрібна допомога, звичайно, вся моя діяльність націлена саме на те. Так що, бережи Боже нашу країну, Україну, і слава Україні!

Плани... Дякую за запитання. Є над чим подумати. Так, тут, звичайно, як завжди, є стратегія, є тактика, є короткострокові плани, є довгострокові плани, є те, що пов’язане з приватною сферою, з публічною сферою, з науковою або також професійною. Все ж таки для мене оці різні напрямки, які я все ж таки пробую, вони для мене всі важливі. Тим не менш, хотілося б, дійсно, трохи-трохи вже балансувати те, що називається тут Ehrenamt, а в нас таке слово, яке я не дуже люблю, волонтерство. Все ж таки, в перекладі з німецької, Ehrenamt – це почесна діяльність. Я шуткую, Ehren – це почесна, Amt – це діяльність, пов’язана із зароблянням грошей, то я кажу: «Це Ehren ohne Amt». Без Amt. Це балансування важливо тому, що є етапи, коли так, дійсно, від нас вимагається 100 % всіх зусиль спрямувати на певні речі для того, щоб в даний момент досягнути, чи, так скажімо, потрібна допомога – треба зробити, так. Але далі – це як в літаку: маску одягає спочатку мати або тато, а потім діти. Так, в мене вже момент, коли потрібно одягати маску для того, щоб лишатися ефективною. Тому оця річ про балансування мене трохи займає. І, звичайно, я б хотіла все ж таки закінчити свою докторську дисертацію. Це цікаво і, знов-таки, це дає мені сили, а не забирає час. Далі – професійна діяльність, бо, знов-таки, я люблю свій фах, я колись обрала спеціально і я довго йшла до цього. З точки зору активної громадської діяльності, яка також мені дає сили, тут в мене є невеличкі плани. Ми багато-багато проводимо культурних заходів, і культурна дипломатія – це дуже важливо, потребує також часу і ще більшого професійного підходу. І я думаю, це наразі дуже актуально і важливо і для України. Мені хотілося реалізувати пару проєктів, не готова поки назвати їх, але це вже не просто задум. І, звичайно, далі-далі. Наш Український координаційний центр – це діяльність 24*7. Це і в рамках Erasmus+, також проєкти дуже цікаві, інтернаціональні проєкти. Вчора з колегами з Польщі розмовляли. Тренінг і коучинг для активних жінок, для жінок, які хочуть розвиватися, маючи мігрантське підгрунтя, яким чином відчути свою силу, знайти свій новий професійний шлях, і не тільки. Такі речі також мають місце. І дійсно, наступні наші форуми, економічні форуми. Але все ж таки найбільшим бажанням, найбільшою ідеєю і тим, що визначає здебільшого моє майбутнє, це перемога для України. Це наша країна, наші люди. І допоки потрібна допомога, звичайно, вся моя діяльність націлена саме на те. Так що, бережи Боже нашу країну, Україну, і слава Україні!

Героям слава! Дякую, пані Вікторіє, і за такий підхід, і за готовність продовжувати. При чіткому усвідомленні, скільки це потребує часу і зусиль, і скільки це забирає у Вас інших можливостей з тим же захистом дисертації. Тому дякую Вам і за це інтерв’ю і щиро бажаю, щоб оті Ваші плани, сподівання і мрії здійснились!